М. В. Бєлікова (Романюк)

ТВАРИННИЦТВО В МЕНОНІТСЬКИХ КОЛОНІЯХ ПІВДНЯ УКРАЇНИ (ПЕРША ПОЛОВИНА ХІХ СТ.)

На сьогодні у вивченні історії Південної України відбуваються якісні зрушення у підходах, методах наукового пошуку. Зберігся інтерес до історичного краєзнавства, де серед найбільш актуальних проблем виділилася тема долі різних етносоціальних спільнот, зокрема менонітів. Зазначимо, що нині в Україні діють лише дві громади менонітів, а саме в Запорізькій області.

Історіографія історії менонітських колоній півдня України характеризується достатньо представницьким доробком. Проблема розроблялась вітчизняними і закордонними авторами в контексті досліджень з історії іноземних колоній, в тематичних дослідженнях з історії колонізації і господарського розвитку Південної України та інших. Серед перших праць вітчизняної історіографії, у яких ішлося про менонітські колонії, були роботи А. Скальковського, О. Клауса, Д. Багалія. А. Скальковський розглядав менонітські колонії як складову історії регіону, він перший звернув увагу на те, що з менонітами в південноукраїнський регіон прийшла худоба нової породи, але справедливо зазначав, що меноніти сторонилися чужих і через це їхній вплив на регіон був мізерний [1, с. 417-418].

У 1868 р. з'явилася серія статей О. Клауса "Сектатори-колоністи в Росії". Робота була однією з перших спеціальних праць з історії всіх іноземних колоній, що було другим напрямком досліджень з історії менонітських колоній. Автор, німець за походженням, цікавився більше німцями (католиками і лютеранами) і окремо виділяв менонітів. Дослідник вважав необхідним виявити можливості для практичного використання господарського досвіду німців і менонітів у навколишніх селян [2].

Д. Багалій, як і його попередник А. Скальковський, розглядав іноземну колонізацію Південної України у контексті регіональної історії, він негативно поставився до того, що уряд замість переселення на пільгових умовах власних селян у південноукраїнський регіон витрачав кошти на іноземних колоністів. У свою чергу збільшувався податковий тиск на державних селян. Дослідник заперечував культуртрегерську концепцію діяльності іноземних колоністів у Російській імперії, тому що зокрема вважав, що через свою замкненість меноніти недостатньо впливали на своїх сусідів і надії щодо їх культурної місії на півдні України не виправдалися. У той же час саме переселення менонітів слушно названо Д. Багалієм найбільш вдалим, а їх господарство він ставив на найвищу сходинку [3]. Ми частково поділяємо погляд Д. Багалія на недостатність внеску менонітів у економічний розвиток регіону. Між тим стверджуємо, що вони не могли через свої релігійно- психологічні особливості зробити цей внесок більш суттєвим, меноніти освоїли великі території, завдяки ним збільшилася кількість землеробського населення на півдні України, а також ними та німецькими колоністами була завезена порода молочної худоби (червона степова порода), що позитивно вплинуло на подальший розвиток господарства в регіоні.

Суттєвим внеском Л. Маліновського у вітчизняну історіографію проблеми було те, що він спростував культуртрегерську концепцію діяльності німецьких колоністів у Російській імперії. Дослідник аргументовано довів, що уявлення про німецьких колоністів як про носіїв передової сільськогосподарської культури є помилковим, тому що германські держави XVIII - початку XIX ст. не відзначалися передовою сільськогосподарською культурою. Одночасно помітив, що зусиллями І. Корніса в менонітських колоніях півдня України були запроваджені тодішні досягнення агрономії 30-40-х рр. ХІХ ст. ("чорний пар", посіви конюшини) [4, с. 127-128].

Отже, впродовж ХІХ - початку ХХІ ст. з'явилися праці з історії менонітських колоній регіону. Проте вітчизняна історіографія проблеми акцентувала увагу лише на окремих питаннях соціально- економічного, культурного, релігійного розвитку менонітів: у ній продовжують існувати лакуни. Відтак, залишається актуальною реконструкція розвитку тваринництва в менонітських колоніях півдня України в першій половині ХІХ ст.

На початку ХІХ ст. господарства менонітських колоній являли собою експериментальні ферми. Меноніти пристосовувалися до умов регіону і шляхом багаторічних експериментів створювали раціональний тип господарства з використанням громадської системи загат для зрошування луків, стійловим утриманням худоби, влаштуванням приміщень для кормових запасів.

Земля в кожній колонії була розділена на садибну, орну, сіножаті, вигін. Сіножаті, садибні, орні землі знаходилися у спадковому володінні подвірних господарів кожного сільського товариства, а землі під громадськими вівчарнями - всієї колонії. У поселеннях були виділені вівчарні ділянки для розведення кращих порід овець, однак після 1868 р. вони були ліквідовані [5, с. 158]. До 60-х рр. ХІХ ст. 45 з 65 десятин господар відводив під вигін і сіножаті, однак наприкінці ХІХ ст. - лише 30-32 десятини [6]. Отже, у господарствах поступово змінили тваринницьку спеціалізацію на користь землеробської.

Для порівняння можливостей користування громадським пасовиськом община визначала, скільки голів худоби мав право тримати кожний господар на громадському вигоні: у середньому 25-30 голів великої рогатої худоби (6 овець рахувалися за одиницю великої рогатої худоби) [7, с. 80].

Зауважимо, що періодичні епідемії різних хвороб у стадах були загрозою для тварин. Урядові чиновники слідкували за тим, щоб кількість рогатої худоби в колоніях не зменшувалася. З цією метою господарствам, у яких був падіж, надавалась худоба через окружний приказ, виділялися громадські кошти для купівлі племінних биків, що надавалися на певний строк у колонії [8].

Досвід будівництва системи загат був накопичений менонітами в Фрисландії та Пруссії [9, с. 2]. Штучне зрошення полів на півдні України використовувалося в городництві [10]. Системи загат для зрошення сіножатей були створені в обох материнських округах, але у молочанських селах їх кількість була більшою: