У 1805-1826 рр. кількість овець на родину в обох материнських округах збільшується: у хортицьких колоніях від 5 до 44, у молочанських - від 1 до 35 [29, арк. 12-14]. На нашу думку, це пояснюється тим, що у дійсності окремі господарі мали великі отари овець, і за їх рахунок збільшувалась кількість тварин на родину, однак середні статистичні показники не зображують картину в реальному вимірюванні. Спроба розвести мериносів у кожному господарстві не вдалася: у 1839 р. в молочанських селах припадало по дві вівці на родину [30, с. 186-187].

30-40-і рр. ХІХ ст. були періодом розвитку торгового вівчарства, коли вівці "з'їли" свиней, корів і коней. На початку 40-х рр. ХІХ ст. у менонітських колоніях Катеринославської і Таврійської губернії частка овець у вартості худоби складала до 80% [31, с. 44]. За нашими підрахунками, за 1813-1841 рр. кількість овець у двох менонітських округах збільшилася від 6.847 до 169.970 голів, тобто майже в 25 разів [32, арк. 9-10]. У 1848 р. найбільшими заводами тонкорунного вівчарства вважалися ті, які мали не менше 9 тис. овець. У Таврійській і Катеринославській губерніях були 33 таких заводи, з них два у молочанських господарів Мартенса і Корніса по 60 тис. голів, у хортицьких селах їх не було [33, с. 131-132].

Найвідомішим господарем був молочанський меноніт Іоганн Корніс. У 1809 р. він орендував у колоніях 4 тис. десятин землі під вигін. Спершу Корніс займався розведенням великої рогатої худоби, а в 1811 р. придбав невелике стадо непородистих овець і став займатися їх покращенням. У той час тонкорунні вівці були дуже дорогими і не адаптованими до умов звичайного селянського господарства. У 1838 р. І. Корніс володів ділянкою в 65 десятин у колонії Орлов, двома дачами - Юшанли на 500 десятинах (утримував на відкуп ще 3.500 десятин) і Тащенак (3.500 десятин). У 1836 р. ці землі були подаровані йому урядом. Усі три господарства були одним цілим: при необхідності стада овець і рогатої худоби переганялись з однієї дачі на іншу. Стадо мериносів нараховувало 2.000 голів, рогатої худоби 170 голів [34, арк. 2]. Спочатку ногайці вважалися менонітами ворожо налаштованими, тому що вони крали коней і рогату худобу в колоніях. Але використання найманої праці ногайців, які мали досвід степового вівчарства, та оренда казенних земель стали джерелом для первісного накопичення капіталу для І. Корніса та інших господарів у колоніях.

Ногайські мулли доводили, що розведення мериносів знаходиться у протиріччі з Кораном. Але Корніс вивчив Коран за німецьким перекладом і прийшов до висновку, що саме іспанська вівця була дійсною жертовною вівцею мусульман. Він переконав повітового каді у вигідності розведення мериносів, тому ногайці і зайнялися тонкорунним вівчарством [35, с. 100].

У 1826 р. І. Корніс перевірив господарства кандидатів: якщо їх стан задовольняв його, він підписував угоду на таких умовах: видавав 50 маток на 6 років бажаючому з тим, щоб після цього строку матки були повернуті, а приплід ділився пополам. У 1832 р. він видавав овець на чотири роки і ділив після закінчення строку угоди не тільки приплід, але й маток [36, с. 19].

У 1845 р. в Таврійській і Катеринославській губерніях налічували 1.424.412 овець, з них, за нашими підрахунками, на Таврійську губернію припадало 12,56% тварин молочанських менонітів, у Катеринославській - 9,1% на хортицьких [37, с. 121]. Тенденцію до зменшення кількості овець у господарствах можна прослідкувати після ліквідації вівчарних ділянок у 1868 р. У 1880 р. у цих губерніях нараховували 5.103.100 овець, з них у Таврійській губернії лише 0,11% припадало на тварин молочанських менонітів, відповідно у Катеринославській 0,32% на хортицьких.

За 1841-1880 рр. кількість овець зменшилася до 1/8 від загальної. У 1880 р. в хортицьких селах припадало вісім овець на родину. У молочанських колоніях були нижчі показники кількості овець у порівнянні з іншою худобою (дві на родину). Тенденцію до зменшення кількості овець можна пояснити тим, що змінилася ринкова кон'юнктура: хліборобство стало більш прибутковим.

У 50-ті рр. ХІХ ст. сільськогосподарська кон'юнктура змінювалася, що було спричинено зростанням цін на зернові культури, збільшенням розмірів зернового виробництва і зайнятості населення у хліборобстві, яке стало головним господарським заняттям. Почався третій етап у розвитку сільськогосподарської спеціалізації колоній. Прибутки від хліборобства підштовхували до збільшення земельних площ під зернові культури і зменшення - під вигін.

Таким чином, тваринницька спеціалізація менонітських колоній півдня України пройшла кілька етапів у своєму розвитку в першій половині XIX ст.: кінець ХУШ ст. - початок XIX ст. - розведення великої рогатої худоби, 20-ті роки - середина ХІХ ст. - бум вівчарства в колоніях. Червону степову породу корів почали тримати в господарствах представників інших етносоціальних груп. Господарські досягнення менонітів найчастіше запозичувалися жителями сусідніх німецьких колоній, а від них, як правило, передавалися в українські, російські, болгарські села.

Джерела та література

Скальковский А.А. О хлебопашестве в Новороссийском крае // Журнал Министерства внутренних дел (Далі ЖМВД). - 1851. - Кн. 4.

Клаус А. Сектаторы-колонисты в России // Вестник Европы. - 1868. - Т. 3. - № 6.

Багалей