М. О. Фролов

ЗАПОРІЗЬКИЙ КРАЙ В АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИХ РЕФОРМАХ БІЛЬШОВИЦЬКОЇ ВЛАДИ 1920-1930-Х РР.

Однією з актуальних проблем, що є предметом обговорень на політичному рівні в сучасній Україні, є адміністративно-територіальна реформа. Очевидно, що її планування і реалізація можливі лише з урахуванням наукових аргументів та історичних уроків.

Історія Запорізького краю 20-30-х рр. XX ст. демонструє низку неоднозначних підходів до реформування адміністративно-територіального устрою, часом з трагічними наслідками для населення. У даній науковій розвідці актуалізується питання сутності і наслідків реформ у цій царині в контексті політики більшовицької влади в Україні у 1920-х - 1930-х рр.

У вітчизняній історіографії теоретичні засади вивчення політико-адміністративних змін комплексно проаналізовані Я. Верменич [1], Г. Турченко [2]. На регіональному рівні окремі аспекти проблеми порушують М. Крилов [3], В. Мороко [4], О. Троценко [5], Ф. Турченко [4; 6].

За часів царату переважна більшість території сучасної Запорізької області входила до складу Катеринославської губернії. Вона включала в себе землі трьох повітів: Олександрівського, Мелітопольського та Бердянського. Хоча історично та ментально у свідомості українців реально існувала уява про Запорізький край, як про географічно та територіально окреслене поняття, але в адміністративно-територіальному устрої дореволюційної доби це не знайшло своє віддзеркалення. Вказане явище не було випадковим. Імперська влада не бажала сприяти розвитку українства і української культури як козацької, стихійно-демократичної та історично обґрунтованої.

Після революційних подій 1917 р. Запорізький край опинився в епіцентрі громадянської війни. Він привертав увагу всіх учасників боротьби за владу в Україні, особливо тих, хто апелював до патріотичних настроїв українців. Тому не є випадковим, що Уряд Української Народної Республіки згідно з законом від 2-4 березня 19і 8 р. виділяв Запорізький край як одну з тридцяти нових адміністративно-територіальних одиниць - земель (Київ з околицями, Древлянська земля, Волинь, Погориння, Болохівська земля, Поросся, Черкаси, Побужжя, Запоріжжя і Нове Запоріжжя та ін.).

Адміністративно-територіальна реформа уряду уНр, як і реформа П. Скоропадського не мали успіху. Але їх проекти ще раз підкреслили особливе значення Запорізького краю у свідомості українців. Більшовицька влада змушена була з цим рахуватися.

Вважаємо, що пошук оптимальної моделі адміністративно-територіального устрою має пряме і безпосереднє відношення і до процесу створення більшовиками своїх важелів та механізмів влади в УСРР після перемоги у громадянській війні. А це вимагало існування розгалуженого й кількісно великого партійно-державного апарату на всій території республіки, господарських і правоохоронних органів, створення яких без адміністративного поділу Радянської України не певні частини було неможливим.

Основою і необхідною умовою для формування такого апарату повинен бути адміністративно- територіальний устрій країни. Тому вже у травні 1920 р., тобто ще тоді, коли Червоною армією була захоплена частина території України, ЦК КП(б)У та Раднаркомом УСРР на чолі з Х. Г. Раковським було прийнято рішення про впровадження нового адміністративного устрою у республіці. Цей устрій був відмінним від того, який намагався впровадити уряд УНР та гетьманат П. Скоропадського.

Відповідно до цього рішення УСРР була поділена на 12 губерній: Волинську, Донецьку, Олександрівську (з 1921 р. Олександрівськ має назву Запоріжжя, відповідно Олександрівська губернія стала Запорізькою), Катеринославську (з 1926 р. м. Катеринослав має назву Дніпропетровськ), Київську, Кременчуцьку, Миколаївську, Одеську, Подільську, Полтавську, Харківську та Чернігівську. Такий поділ на 12 радянських губерній проіснував до 25 жовтня 1922 р.

Поява серед відомих губернських центрів (Київ, Харків, Одеса, Полтава, Чернігів) невеликого міста Запоріжжя (у 1921 р. його населення не перевищувало 25 тисяч чол.) привертає увагу. По- перше, це свідчить про статусні зміни, які відбулися по відношенню до Запорізького краю під час подій 1917-1920 рр., а, по-друге, це підкреслює бажання більшовицької влади мати на південному сході республіки міцну структуру місцевої влади.

Не треба забувати, що у 1920 р. повстанська армія Н. Махна представляла ще реальну силу, яка діяла саме на Запоріжжі та Катеринославщині. Поруч знаходилось і військо барона Врангеля. Остаточно під контроль більшовиків тоді ще Олександрівськ перейшов 23 жовтня 1920 р. 1 листопада того ж року була відновлена діяльність губернського революційного комітету, який очолив Микола Іванович Пахомов [7, ф.Р-2, оп.1, спр.21, арк.25].

Відновлення в УСРР у 1920-1922 рр. поділу на губернії, повіти, волості, міста та села дало змогу новому політичному керівництву досить швидко, особливо в умовах "воєнного комунізму", створити на місцях величезний і потужний партійно-державний апарат. Але в умовах непу, який почав реально здійснюватись в УСРр у другій половині 1921 р., він став таким тягарем для республіканського та місцевих бюджетів, що його необхідно було терміново й радикально скоротити. У верхівці КП(б)У взимку 1922 р. розпочалась дискусія з приводу подальшого існування Запорізької, Кременчуцької та Миколаївської губерній як адміністративно-територіальних одиниць.

Політичне рішення про ліквідацію Запорізької, Кременчуцької та Миколаївської губерній приймало політбюро ЦК КП(б)У, хоча формально за нього голосували члени ВУЦВК. Це рішення, як свідчать документи, було складним і досить особистим для членів політбюро Цк КП(б)У. Спочатку вони взагалі не бажали зменшувати кількість радянських губерній. Це демонструють рішення політбюро ЦК КП(б)У від 23 січня 1922 р.: "По существу, не возражая против слияния отдельных уездов, считать перекройку губерний Украины нецелесообразным" [8, ф.1, оп.6, спр.29, арк.17].

Але тиск фінансових і адміністративних проблем примусив Раднарком УСРР у березні 1922 р. затвердити