Безладдя господарське, особливо на селі, посилювалось безладдям в органах місцевої влади, тому що вони були захоплені перебігом процесів адміністративно-територіальної реформи. Районні адміністративно-територіальні одиниці виявились не готовими для безпосередньої співпраці з центральними республіканськими установами, галузевими наркоматами і господарськими органами [13, с.193]. Новопризначені керівники в багатьох районах слабко орієнтувалися в місцевій ситуації, а часті їхні зміни, пов'язані з невиконанням планів, не сприяли організації системи управління.

Незважаючи на окремі позитивні моменти, досягнуті такою реорганізацією, система надзвичайно ускладнювала управління з республіканського центра, адже практично складно охопити безпосереднім керівництвом понад 500 районів Української СРР. У результаті цього ряд районів був перетворений у "вотчини" безконтрольних місцевих керівників, що діяли на свій розсуд [5].

Це рішення завдало величезної шкоди народногосподарському комплексу УСРР у складні роки колективізації та розгортання індустріалізації (1930-1932 рр.), призвело до втрати керованості соціально-економічними процесами у республіці з боку політичної еліти та її партійно- державного апарату, значно посилило загальний хаос і безладдя. Все це тільки збільшувало страждання та рівень незахищеності населення радянської України в умовах примусової колективізації, масових репресій проти селянства, безжальної хлібозаготівлі і голодомору 19321933 рр.

Та обставина, що більшість стратегічних і тактичних рішень під час колективізації та хлібозаготівель у 1929-1933 рр. приймалась партійними органами (у першу чергу, політбюро ЦК ВКП(б) та ЦК КП(б)У) ще більше ускладнювала ситуацію з управлінням економікою та соціально- культурною сферою республіки. Райкоми КП(б)У все більше ставали одноосібними керівними органами у себе в районах, але були нездатними впливати на процес підготовки і прийняття найважливіших політичних, економічних, кадрових рішень політичною елітою СРСР та УСРР. Доведена до абсурду політика районування, ліквідація губернського і окружного рівнів місцевої влади тільки посилювали безладдя і хаос у республіці, охопленій колективізацією, хлібозаготівлею, масовими репресіями проти селян та інтелігенції. Але одночасно вона ж стала могутнім засобом посилення своєї влади на місцях Й. В. Сталіним та його елітарним угрупуванням [13, с.194].

Коли провал адміністративно-територіальної реформи в УСРР 1930 р. став реальною загрозою для подальшого контролю і реалізації владних повноважень з боку політичної еліти Радянської України, вона почала активно діяти. У лютому 1932 р. було прийнято досить логічне і необхідне рішення про перехід на чотирьохступеневу адміністративно-територіальну систему організації місцевого устрою і влади: центр - область - район - сільрада. Було створено п'ять областей в УСРР: Харківська, Київська, Вінницька, Дніпропетровська та Одеська. Територію майбутньої Запорізької області включала Дніпропетровська область.

Указами Президії Верховної Ради Української РСР від 9 січня 1939 р. [7, ф.П-102, оп.30, спр.219, арк. 4-6] і Президії Верховної Ради СРСР від 10 січня 1939 р. [14] з Дніпропетровської області виділялась Запорізька область, що включала в себе: м. Запоріжжя, Бердянський, Василівський, Велико-Білозерський, Велико-Токмацький, Веселівський, Генічеський, Гуляйпольський, Іванівський, Кам'янсько-Дніпровський, Коларовський, ім. В.В.Куйбишева, Люксембургський, Мелітопольський, Михайлівський, Молочанський, Нижнє-Сірогозький, Ново- Василівський, Ново-Златопольський, Ново-Миколаївський, Оріхівський, Приазовський, Ротфронтівський, Сивашський, Червоноармійський, Чернігівський, Пологський, Якимівський, Андріївський та райони Миколаївської області: Велико-Лепетихський, Ново-Троїцький [7, ф.П-102, оп.30, спр.219, арк. 4-6].

У Запорізькій області після її виокремлення проживало 1 439 505 тис. чол., на її території було розміщено 1608 колгоспів, 74 МТС [8, ф.1, оп.6, спр.519, арк.81].

Керівництво новоствореною областю здійснював оргкомітет Президії Верховної Ради УРСР на чолі з Д. Леженком і Оргбюро ЦК КП(б)У по Запорізькій області, яке очолював Ф. Матюшин. 12 січня 1939 р. відбулося перше засідання Оргбюро, на якому розглядалися питання про розподіл обов'язків між членами оргбюро та розміщення апарату оргбюро та оргкомітету, були створені управлінські відділи: сільськогосподарський; агітації і пропаганди; школи, науки і культури; промтранспортний [7, ф.П-102, оп.1, спр.13, арк. 1-2].

Невдовзі почалась перша реорганізація адміністративно-територіального устрою області, яка продовжувалася декілька місяців. 11 лютого 1939 р. був утворений Запорізький район, а 26 березня на місці ліквідованих Коларівського, Люксембурзького, Молочанського і Ротфронтівського районів був утворений Приморський. Цим центральна влада знищувала залишки національно- територіальних утворень болгар, німців-менонітів, у яких вбачала небезпечне вогнище місцевого націоналізму [4, с.4].

7 липня 1939 р. Бердянськ був перейменований в м. Осипенко, відповідно Бердянський район - в Осипенківський. 28 червня 1939 р. Указом Президії Верховної Ради УРСР Мелітопольський і Бердянський міськради перейшли в обласне підпорядкування [3, с.100].

В умовах радянської модернізації значення Запорізької області, і особливо м. Запоріжжя, постійно посилювалося. Це місто дуже швидко набуло вагомого значення не тільки у масштабі УСРР-УРСР, але й на загальносоюзному рівні. Будівництво і пуск Дніпрогесу, промислових підприємств перетворили Запоріжжя на кінець 1930-х рр. у сучасне велике місто. У порівнянні з 1921 р. його населення збільшилося у 10 разів.

Разом з тим, проведений аналіз адміністративно-територіального реформування Запорізького краю більшовицькою владою в 20-30-ті рр. XX ст. засвідчує, що головною метою здійснення таких заходів передусім були інтереси вузького кола політичної еліти, прагнення до встановлення якнайретельнішого контролю з центру над усіма процесами в регіонах. При цьому досвід адміністративно-територіальних змін яскраво демонструє небезпеку поспіху, нехтування історичними традиціями, національними особливостями територій, нерозуміння архітектоніки ефективного державного управління. У сьогоднішніх реаліях взаємовідносин "центр-регіони", розбудови місцевого самоврядування в Україні ці уроки набувають особливої вагомості.

Джерела та література

Верменич Я.В. Територіальна організація в Україні як