І. П. Дерман

ІНФОРМАТИВНІ МОЖЛИВОСТІ ДЖЕРЕЛ З ІСТОРІЇ ДУХОВНОГО І ПОВСЯКДЕННОГО ЖИТТЯ НАСЕЛЕННЯ ПІВНІЧНОГО ПРИАЗОВ'Я У 20-30-Х РР. ХХ СТОЛІТТЯ (НА ПРИКЛАДІ С. ЄЛИСЕЇВКА ПРИМОРСЬКОГО РАЙОНУ ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ)

Українське село - носій традиційної народної культури, звичаїв, мовних традицій. Воно завжди було об'єктом наукової зацікавленості з боку вітчизняних істориків. Особливо це стосується періоду 20-30-х років ХХ століття. Саме тоді на теренах держави склалася нова ідеологія суспільства, ідеологія влади, в якій людина - це маленький "гвинтик" у великому загальнодержавному механізмі. Радянська історіографія віддавала перевагу політичній історії, соціально-економічним факторам, описувала історію війн та правлячої партії.

Нині ж одним із основних напрямків розвитку вітчизняної історичної науки є висвітлення повсякденного життя сільського населення в період 20-30-х років ХХ століття, зокрема, їхніх побутових умов життя, дозвілля.

Праці В. Нолла, О. Лукашевича, Ф. Кокошко, В. Калініченко репрезентують сучасні наукові студії з даної теми. Зокрема, в роботі Вільяма Нолла "Трансформація громадянського суспільства: усна історія української селянської культури 1920-30-х років", висвітлюється життя українського села до колективізації та під час неї, але крім політичного аспекту, показано духовне життя, ритуали та забави селян [1]. Олексій Лукашевич аналізує побут та дозвілля сільського населення Радянської України в 1920-30-х роках [2]. Федір Кокошко аналізує розвиток культурно-освітніх закладів в українському селі зазначеного періоду, зокрема на півдні України [3]. Володимир Калініченко у своїх працях побіжно торкається селянського побуту в роки непу [4].

Проблемами усної історії займається Запорізьке наукове товариство ім. Я.П. Новицького, учасники якого вже десять років проводять історико-археографічні експедиції. Результатом плідної роботи став вихід першого тому серійного видання - "Усна історія Степової України" [5].

Територія Північного Приазов'я довгий час залишалась поза увагою науковців. Бердянський осередок Запорізького наукового товариства ім. Я.П. Новицького проводить самостійні історико- археографічні експедиції.

В даній статі ми спробуємо розкрити духовне та повсякденне життя населення Північного Приазов'я на прикладі с. Єлисеївка Приморського району Запорізької області.

Незважаючи на посилений тиск на православну церкву з боку радянської влади, а потім і повну її заборону, люди в селах продовжували вірити в Бога і по можливості ходити до церкви. Так, в селищі Єлисеївка церква продовжувала діяти аж до початку Другої світової. Вона частково була розбита під час війни, а після її закінчення знищена повністю [6, арк. 1]. Аналізуючи інтерв'ю респондентів, можна сказати, що основною причиною збереження віри було те, що їхні прадіди не змогли відразу відректися від православної віри та стати атеїстами.

Люди не просто продовжували вірити в Бога, ходити до церкви, а й намагалися дотримуватися релігійних обрядів та відзначати православні свята. Наприклад, на Святвечір діти продовжували носити вечерю, колядували на Різдво, щедрували на Меланку та посівали на Старий Новий рік, але ходили лише до найближчих родичі чи до кумів. Крім того, люди хрестили воду на Водохрещу, на Великдень продовжували пекти паски, красити яйця, носили святити їх до церкви, а в Поминальну неділю ходили на кладовище.

Звісно, що все це робили потайки від місцевої влади. Для того, щоб виявити людей, які все ж таки продовжують святкувати релігійні свята, місцева влада вдавалася до різних дій - залякування і, навіть, звільнення. Доходило й до того, що вони ходили попід вікнами людей та слухали, що відбувається в хаті [7, арк. 4]. Та незважаючи на це і серед представників владних структур різних рівнів траплялися люди, які продовжували дотримуватися народних звичаїв [8, арк. 3].

Непростим було ставлення в селі до іновірців, зокрема баптистів, євангелістів. Негативно до них відносилися не лише віруючі православні, які не розуміли їхньої віри, вважали зрадниками та антихристами, а й місцеве керівництво [8, арк. 2]. Але здебільшого стосунки в селі між людьми продовжували залишатися дружніми або нейтральними.

Люди продовжували дотримуватися постів, але здебільшого харчувалися тими продуктами, які мали в цей момент. Це було все те, що вони змогли виростити на власних городах та господарствах. Винятки становили лише свята, особливо весілля [6, арк. 2]. Можна допустити, що причиною цього передусім була бідність селян, які переживали голод та колективізацію.

Потайки хрестили дітей, іноді навіть запрошували священика додому або хрестили у нього вдома. За кумів брали людей близьких - сусідів або родичів. Брати кумів з однієї сім'ї не дозволялося. Як приходили до церкви, кум обов'язково платив за хрестик та за сам обряд, а хрещена мати мала заздалегідь купити крижму, в яку замотували дитину після купання в купелі. Хрестини пишно ніхто не справляв, все залежало від матеріального статку сім'ї. В основному просто збиралися в тісному сімейному колі - батьки, куми [6, арк. 7].

Особливими на селі були обряд сватання та саме весілля. Іноді молодих сватали без їхньої на те згоди. У першу чергу дивилися на те, щоб наречені були із порядних сімей, хазяйновиті. Спочатку жених чи його батьки приходили до нареченої та домовлялися з її батьками, коли засилати сватів, дивилися, чи хазяйновиті господарі та сама наречена, до речі, дівчина сама повинна була готувати своє придане. Якщо батьки змогли домовитися, то через певний час до нареченої приходили старости [9, арк. 9]. Під час сватання дівчина мала вести себе скромно, іноді навіть