розглядала скаргу сина А. Гнєдіна Тіта Антоновича та остаточно вирішила відмовити Гнєдіним у дворянстві. Впродовж 1828-1830 рр. Тіт Гнєдін послідовно звертався з проханням про залишення його та його братів у дворянському званні до Сенату, до Миколи І, до Міністерства юстиції, проте так і не отримав позитивної відповіді [9, арк.12]. Лише у 1852 р. представник третього покоління Гнєдіних, Дмитро Титович, добився формального визнання дворянства свого роду. Д. Гнєдін був нобілітований на підставі його власного обер-офіцерського рангу - чину штаб-ротмістра.
До родоводу дворянського роду Гнєдіних, представленому Д. Гнєдіним до Герольдії разом з іншими документами на дворянство, внесений лише він сам разом з дружиною Ольгою. Разом з тим у своєму формулярному списку Д. Гнєдін зазначає своє походження "з дворян". Д. Гнєдін, добре обізнаний із порядком нобілітації, склав свій родовід для Герольдії за формально-правовою точкою зору: він - перший у роду, хто отримав дворянство. Формулярний список складався зі слів Гнєдіна та для Герольдії не передбачався. Тому тут, як, власне, і в мемуарах Д. Гнєдіна, зафіксоване його ставлення до свого роду, сприйняття свого походження як дворянського.
Історія нобілітації роду Гнєдіних дуже типова. Так само, як у випадку з А. Гнєдіним, у перші два десятиліття XIX ст. Герольдією були заперечені рішення південноукраїнських дворянських зборів щодо дворянства Руденка, Глоби, Нагнибіди, Шостака, Чернявського, Вірменки, Перехриста, Головка, Гладкого, Сухіни, Неїжмака, Гараджі та інших. Згодом їх нащадкам вдалося отримати російське дворянство - Чернявському у 1834, Руденку у 1844, Вірменку - у 1846 р. [10]. Позбавлення дворянського статусу не змінювало укладу життя поміщиків - колишніх запорожців. Тяганина навколо питання дворянства тривала десятиліття. Тим часом дорослішали діти, які виховувалися як дворяни. Батьки намагалися дати їм відповідну освіту, щоб, за висловом Д. Гнєдіна, "Москва не заклювала". Врешті-решт, на військовій або цивільній службі діти досягали рангів, які давали формальні підстави називатися дворянами.
Позбавлена політичної самостійності, проте ще не кооптована до імперської станової ієрархії, запорозька старшина після 1775 р. мусила робити вибір: або намагатися включитися до російської номенклатури станів у якості дворян, або ігнорувати цю номенклатуру та ризикувати опинитися у стані державних селян. Проте бажання старшини увійти до дворянського стану не означало відмови від козацької ідентичності, і це змушувало імперський уряд бути обережним у нобілітації запорозьких старшинських родів. Включення колишньої запорозької старшини до російського дворянства носило вибірковий та поступовий характер, було засновано на особистих зв'язках та системі заступництва.
Джерела та література
Російський державний воєнно-історичний архів (далі - РДВІА). - Ф. ВУА. - Оп. 1. - Спр. 18337: План о Новороссийской и Азовской губерниях.
Беднов В. Материалы для истории колонизации бывших запорожских владений // ЛЕУАК. - 1913. - Вып. 9.
Полное собрание законов Российской империи. 1775-1780 гг. - СПб., 1830. - Т. XX.
Новицкий Я.П. Указ на ранговую дачу, 4500 дес., пожалованную полковому старшине Николаю Рудь, 29 мая 1779 г. // ЛЕУАК. - Екатеринослав, 1912. - Вып. 8.
Эварницкий Д.И. Сборник материалов для истории запорожских казаков. - СПб., 1888.
РДВІА. - Ф. 52. - Оп. 1. - Спр. 347. - Ч. 3: Рапорты М.В. Каховского о переводе, назначении и увольнении со службы, производстве в чины офицеров с приложением послужных списков и прошений о переводах 15 декабря 1787 - 15 марта 1789 года.
Мигрин И. Похождения или история жизни Ивана Мигрина, черноморского козака (1770-1850 гг.) // Русская старина. - Т. 23. - 1878.
Гнедин Д.Т. Мои воспоминания // Русское богатство. - 1893.- № 5. - С. 141-164; № 6. - С. 12-39; № 7. - С. 153-169.
Відділ рукописів Російської державної бібліотеки (м. Москва). - Ф. 73 "Гнєдіни". - Оп. 1. - Спр. 1: Документы о дворянстве Гнединых.
10. Російський державний історичний архів. - Ф. 1343. - Оп. 45. - Спр. 608: Алфавит дворянских дел Екатеринославской губернии. 1813-1848.
Summary
The nobilitation of Zaporizhzhyan starshyna to the gentry of Russian Empire is being analysed. It is demonstrated that this process had electoral and consecutive character and was based upon the personal relationship and intercession.