О. А. Алфьоров

ПРЕДСТАВНИКИ РОДУ ГОЛУБІВ ТА ЙОГО ВІДГАЛУЖЕНЬ СЕРЕД УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА

Рід Голубів, один із небагатьох старшинських родів, який перебував при владі протягом усієї козацької доби. Від часів Стефана Баторія, до скасування козацьких інституцій на обох Дніпрових берегах та Слобідській Україні, представники роду Голубів та їх відгалуження посідали важливі державні посади. Походження прізвища сягає початку XVI ст. [1, s.422; 2, s.320], відомості ж про родину знаходимо ще у др. пол. XV ст. [3, с.173]. З часом прізвище модифікувалося, набувало інших закінчень, або ж і зовсім поступалось місцем козацьким прізвиськам. На перетині 1630-1670 рр. нащадки Гетьмана Олефіра Голуба переважною більшістю не зберегли сімейного прізвища і користувалися прізвищами-патронімами. Козацька традиція відкидання родинного ідентифікатора і закріплення за людиною імені по-батькові призвела до прізвищевих новоутворень серед Голубів. Так, вже син Олефіра Голуба, називався Олефіровичем. Нащадки Гетьмана фіксувались в реєстрах та документах як Занковичі, Зіневичі, Мануйловичі, Пилипенки, Грещенки, Олефіренки, Івановичі, Войтенки [7]. Окрім того, затримувались прізвиська і географічного характеру, які свідчили про місце, з якого вийшов той чи інший представник, як-то: Стеблівець [8, s.309] чи Краснянський [9, с.897]. На зламі XVN-XVШ ст., Олефіренки/Олефіровичі зазнали русифікації прізвища на Алфьоров. Подібні випадки, за тодішніми законами російського діловодства, були явищем характерним [10, с.127-128; 11, с.23-24]. Найбільш стійкими формами відгалуження Роду, включно носіїв автентичного прізвища, стали: Голуби [12, s.22-27], Зіневичі [13, с.39,317; 14, с.180; 15, с.56], Мануйловичі [16, с.11-13] та Алфьорови [17, с.383-385]. Щоправда, з др. пол. XVIII спостерігаються творення нових, дрібніших відгалужень, як-то: Голубовські [18, арк.265], Кручко-Голубови [19, арк.25; 20], Голубови, Мануйловичі-Алфьорови (згодом просто

Алфьорови) [21, арк.17-17зв.,19-19зв.,30] та Мануйловичі-Горленки (згодом просто Горленки) [18, арк.304-304зв.].

Інкорпорація шляхетських родів до козацького стану та посідання у ньому старшинських урядів у різні часи коригувалися багатьма внутрішньополітичними, соціальними, економічними та ментальними чинниками [22, с.39-49]. Представники роду Голубів фіксуються серед козацтва з 1579 р. в час вербування козацьких загонів до участі у війні Речі Посполитої із Московським царством. Верхня дата - 1798 р., коли Олександр Зіневич, незважаючи на скасування адміністративно-полкової системи Гетьманщини, зараховує себе до військового товариства.

У добу Речі Посполитої належність до козацького стану була явищем неоднозначним. Складний механізм стримування та заохочення "степового рицарства" до служби монархії двох народів призводив до утворення напівлегальної корпорації православного воїнства. Учасники походів Стефана Баторія, царів Дмитріїв, королевича Володислава, герої Хотинської війни, захисники південних кордонів і водночас банітовані бунтівники, повстанці й автономісти з претензіями на виокремлення нового стану. За час існування козацтва в межах польсько- литовської держави воно було неоднорідним станом [23]. За різних обставин утворилися наступні внутрішньо-станові групи козацтва: державне реєстрове - таке, що перебувало на службі країни й отримувало платню безпосередньо зі скарбниці; приватне реєстрове - надворні козацькі хоругви українських магнатів, які виконували охоронні функції в потребах місцевих феодалів і виходили на війну під їхніми прапорами; низове козацтво, що складалось з "випищиків" та втікачів, осередком яких була Січ [24, с.163]; покозачені верстви міщан та селяни, які виходили із козаками на війни, але жили з землі, не сплачуючи податки до скарбниці (Південна Київщина).

Знатним козацтвом вважалися реєстровці, які лояльно ставилися до Корони, проте нерідко формували ядро повстанців, виборюючи собі всілякі поступки, як-то: збільшення реєстрів, або ж виплати коштів. Водночас ця група піддавалась найбільшому впливу з боку верховної влади [25, с.428-429]. Представники досліджуваного роду Голубів у часи Речі Посполитої належали до реєстрового козацтва. Шляхи входження до цього прошарку не були однаковими. Так, Гаврило Голуб почав свою службу в королівському війську на початку 1570-х рр. і, отримавши звання ротмістра, керував у походах Стефана Баторія козацькою сотнею. Організація подібної військової одиниці уможливилась після офіційної вербовки козаків на державну службу. Сам Голуб керував очевидно загоном, що виник з додаткового набору під час Полоцької кампанії [24, с.1б3]. Припускаємо, що і рекрутуванням міг займатись сам ротмістр. Після закінчення війни з Московською Державою загін Голуба не було розформовано, про що свідчить їх квартирування на Поділлі [26, б.602].

Іншу ситуацію бачимо на прикладі Олефіра Голуба, перші відомості про якого сягають 1615 р., коли він, як полковник, очолював морські походи запорожців на турецькі узбережжя [27, с.63]. Сама звістка вказує на належність О. Голуба до старшин січової орієнтації, що підтверджується і реєстрами, в яких його ім'я серед реєстрових полковників тих часів не згадано. До реєстру Голуб потрапляє вже як гетьман, коли Сагайдачний перед смертю передав йому гетьманську булаву [28, с.138]. Продовжуючи політику П. Конашевича-Сагайдачного, він утримував під гетьманською юрисдикцією (1622-1623 рр.; 1624 р.) як реєстрове, так і низове козацтво. Третього разу в 1626 р. був обраний гетьманом лише від низового козацтва [25, с.428-429]. Авторитет Голуба серед низового козацтва, або "черні", як їх називали в урядових колах, викликав незадоволення серед старих реєстрових родин, за що був ними ж прозваний "Черняком".

Отримання Юрієм Голубом з Морозович посади Канівського реєстрового полковника в 1640- х рр. відбулось після укладання "Ординації Війська Запорозького" між Річчю Посполитою та козацькою старшиною. За умовами Ординації, старшина реєстрового козацтва призначалась урядом. До цього Ю. Голуб був