Головним районом поширення повстанського руху продовжував залишатися Гуляйпільський повіт та південно-західна частина Запорізького повіту, прилегла до дніпровських плавень, північна частина Мелітопольського повіту, східні частини Велико-Токмацького і Бердянського повітів.

Ще більша частка населення, не стаючи особисто до лав повстанців, симпатизувала їм і надавала всіляку допомогу [Див., напр.: 15, с. 579-728; 29, с. 52-53].

Доповіді міліцейських підрозділів з різних місцевостей губернії неодноразово доносили про те, що "їм доводиться жити серед елементу, який певно співчуває різним "батькам".

Отож, протягом 1921-1922 рр. радянська влада залишалася надзвичайно слабкою. Як визнавало саме керівництво, вона часто існувала лише на папері й не мала в масах ніякого авторитету. У Запорізькому повіті особливо прохолодне ставлення до неї демонстрували Новогупалівська, Комишуваська, Жеребецька, Вознесенська волості. Багато волостей вагалися з її визнанням. Лише дві - Юрківська та Біленська - "зберегли певну симпатію".

Чисельність повстанців на території губернії у квітні 1921 р., за офіційними звітами влади, перевищувала 1,5 тис. чоловік. Майже всі вони були вершниками, озброєними здебільшого шаблями, рушницями та кулеметами. Проте названа цифра не може вважатись повною. Вона не відображала широкого розмаху антирадянського руху, який не вщухав на території нашого краю з моменту революції. Це стає зрозумілим, коли зіставити цифри повстанців з чисельністю радянських сил, які були кинуті проти них. Тільки у складі Запорізької міліції (яку тоді вважали "малочисельною") нараховували близько 4 тис. озброєних бійців, 862 коня, 86 тачанок, 32 повозки. Отож, махновців було значно більше [3, с. 103].

Число повстанців то збільшувалось під час їх воєнних операцій, то знову зменшувалось, коли в райони бойових дій підтягували нові сили червоних. Тоді махновці відступали за межі губернії, розсіювались по степах, зникали в плавнях. Приходили й інші - з сусідніх губерній. У червні 1921 р. губернська військова нарада зафіксувала "ще одну незначну (?! - підкреслення наше. - О./.) банду поручика Іванова в 750 шабель". Як на "банду грабіжників", це була надто велика збройна одиниця. Все це свідчило, що на території Запорізького краю продовжувалась громадянська війна.

Селянство не бажало комуністичного режиму, і всіма засобами боролося проти нього. Наприкінці 1920 р. по всій губернії набуло розголосу повідомлення про "зухвалий терористичний акт". В ніч з 23 на 24 грудня 1920 р. було здійснено диверсію проти керівництва групи червоних військ Олександрівського району. Поїзд з політробітниками - членами політсекції військ - було спущено під укіс. 29 чоловік загинуло. Такі дії свідчили про відчайдушність і цілеспрямованість боротьби. Тільки у Велико-Токмацькому повіті було знищено 150 комуністів і радянських активістів.

Крім загонів, очолюваних особисто Н. Махном, проти частин Червоної Армії діяли загони отаманів Куриленка, Щуся та ін.

Протягом першої половини 1921 р. збройні загони, очолювані Н. Махном, здійснили три сміливих рейди територією Запорізької губернії: 14 лютого - 17 березня; 9-26 травня; перша половина липня [30]. Протягом першого рейду його бригада, що налічувала близько 1,5 тис. вершників, 120 кулеметів і дві гармати, пройшла з району Слав'янська на Гуляйполе. Її опорними базами були села Гайчур, Благовіщенка, Білоцерківка, Берестове, Захарівка, Новоспасівка. Рухаючись надзвичайно швидким маршем, маючи можливість міняти коней в кожному населеному пункті, вона проходила іноді до 120 верст на добу. Махновці йшли під гаслом: "Проти влади рад і комуністів". Вони не зупинялись перед знищенням більшовицьких активістів.

Пройшли Тимошівку, Михайлівку, Покровку. Переправлялись на правий берег Дніпра і знову повертались. З 1 по 8 березня оперували в районі Мелітополя. Черговий раз стрімко вертали в район Гуляйполя та Бердянська. Уникаючи зіткнень з частинами Червоної Армії, Н. Махно мусив прийняти кілька боїв. Один із них - проти 3-го кінного корпусу червоних - виявився трагічним. 75 верст червоні переслідували махновців, відбивши у них обоз і кулемети. 14 березня в новому бою Н. Махно вже не вперше був тяжко поранений.

На кінець травня припадає ще одна відчайдушна спроба Н. Махна об'єднати свої розрізнені загони і переломити ситуацію на свою користь. Один із соратників Н. Махна, начальник штабу махновської армії В.Білаш, обчислював загальну кількість об'єднаної армії в 2000 шабель і 3000 піхотинців. Вони були озброєні 900 кулеметами і 12 гарматами. В планах штабу був похід на Харків - столицю УСРР. Це був останній грізний виклик радянській владі. Але в червні ініціатива повстанців остаточно переходить на бік червоного командування. Війська, очолювані М. Фрунзе і Р. Ейдеманом, розбивають основні махновські сили. Втрати досягли двох третин бійців.

На початку липня загін махновців (близько 800 шабель) знову потрапляє в оточення в районі Костянтинівки. Прикриваючи відступ, 8 липня у нерівному бою біля хутора Мар'ївка загинув, разом з групою, один із кращих командирів В. Куриленко [30, с. 11; 15, с. 902]. Лише невеликому загонові повстанців, після нав'язаного їм бою під с. Голодаївкою, вдалося позбавитись переслідування. 19 липня вони переправились через річку Донець, вийшовши за межі Харківського військового округу. Це і врятувало махновців від повного розгрому.

Отож, вже