За зведеннями виконкомів і військових частин другої половини 1921 р., на території губернії було придушено найзначніші і найактивніші сили, що виступали проти радянської влади із зброєю в руках.

Встановлення політичного контролю над запорізьким селом. Переможне для більшовиків завершення громадянської війни принесло народові України встановлення диктатури, яка здійснювалась від імені пролетаріату. Її першочерговим завданням стало формування державного радянського апарату та подолання опору залишків ворожих політичних сил. Це означало остаточне утвердження контролю над суспільством.

Для досягнення цієї мети використовувались всі можливі заходи впливу: організаційні, військові, пропагандистські.

Вже на початку 1921 р. на Запоріжжі ревкоми замінили радами, надавши цьому видимість "народного обрання". 18 лютого 1921 р. І губернський з'їзд рад сформував Олександрівський губернський виконавчий комітет - губвиконком. До його складу увійшли "перевірені люди". Президію першого губвиконкому склали: Пахомов (голова), Лирьов (заступник), Чигиринський (секретар) [31, с. 13], які займали ті ж самі посади в ревкомі.

Як правило, і в повітах , і волостях склад керівництва новостворених рад ненабагато відрізнявся від складу ревкомів, що діяли попередньо. Повітові й волосні виконкоми по вертикалі підпорядковувались губернському.

Протягом першої половини 1921 р. в Запорізькій губернії, за винятком Гуляйпільського повіту, створення низової ланки державного апарату: виконкомів рад та комітетів незаможних селян формально закінчили. Але цей апарат був нежиттєвим. Він тримався на силі військової загрози і виконував роль придатка репресивної системи. Типовим явищем було вирішення гострих соціальних питань населенням без представників влади. Воно було настільки симптоматичним, що Гуляйпільський повітвиконком змушений був видавати спеціального наказу - 22 травня 1922 р. - про самосуди і про розпуск через їх допущення Гайчульського волвиконкому [32, арк. 5 зв.].

Працівники рад, як правило, не мали найменшого уявлення про те, в чому полягала їх робота за умов мирного часу. Нормальні стосунки з центром були відсутні. Невизначеність спричиняла закріплення напіввійськового характеру діяльності. Ради і комнезами продовжували виконання чергових політичних кампаній, що сприймалися, як основні завдання і, до того ж - завдання бойові.

Для того щоб підкріпити непопулярні політичні кроки радянської влади голосом народного схвалення, керівництво рад за вказівками партійних органів продовжило практику скликання робітничих та селянських конференцій. Їх резолюції та матеріали нерідко публікували у вигляді листівок, щоб поширити серед населення і справити на нього відповідний прокомуністичний вплив. На цьому, як правило, й припинялась дуже клопітка гра в демократію перших більшовицьких рад.

Мережу радянських органів, до якої потрапляли і випадкові, "неперевірені" люди, треба було постійно контролювати, визначати міру їх надійності, послужливості верхам. Тому контроль вищих за нижчими звівся до чисток і перевиборів виконкомів у всіх волостях. Цій же меті в 1921 р. підпорядкували й чистку лав комітетів незаможних селян (КНС) під виглядом запровадження єдиного квитка члена КНС. Робота просувалася повільно. Лише навколо Запоріжжя та Мелітополя вона йшла швидше. Великотокмацький підвідділ КНС було організовано тільки 5 липня 1921 р., Бердянський - 15 липня 1921 р. В Гуляйполі до серпня його взагалі ще не було [33, с. 12-13].

Репресивно-каральні акції. Налаштовуючи бідноту проти "буржуазії", влада посилювала й репресивні заходи проти неї. Було розгорнуто кампанію "по викачуванню буржуазії і куркульства з міст і сіл і розшаруванню села за класовою ознакою на куркуля і бідняка". На початку 20-х рр. на Запоріжжі стають повсюдними судові процеси проти колишніх поміщиків і куркулів. Їх виселяють із займаних будинків, засилають, засуджують до ув'язнення.

Зосереджуючи особливу увагу "натиску на куркуля і бандита", під останнім передусім розуміли того, хто обстоював більш чи менш відкриту антирадянську позицію. Це були колишні повстанці, члени махновської Революційної армії. Вони стають мішенню політичних переслідувань.

Проти них було розгорнуто цілу мережу силових організацій. Ще з грудня 1920 р. на території Олександрівської губернії почала діяти Постійна губернська військова нарада по боротьбі з бандитизмом. Її очолив начальник політичної секції, командуючий групою військ Олександрівського району. До складу увійшли голови губернських комітетів: КП(б)У, ревкому, ЧК і начальник особливого відділу (контррозвідки) армії. Подібні військові наради створили і в повітах та районах [3, с. 106].

Діяли випробуваними методами - до боротьби з селянством залучали самих же селян, розпалюючи ворожнечу в їхньому середовищі. Виконуючи рішення військової наради, почали формувати воєнізовані загони членів кНс та загони самооборони.

На боротьбу з махновськими повстанцями було кинуто війська 3-го кінного корпусу та 3-ї і 30-ї дивізій. Сформований кавалерійський дивізіон незаможних у складі 300 бійців озброїли та спорядили "на місцеві кошти", тобто за рахунок заможніших [33, с. 2], (виконуючи заклик: "Незаможник, на коня!" [24, арк. 16]). Так само залучали на боротьбу з селянським повстанським рухом і запорізьку міліцію. Оскільки добровольців для цього майже не виявилось, влада вдалася до наступних заходів. Вона перехоплювала демобілізованих червоноармійців. Їх ловили на вокзалах, де були влаштовані т. зв. "вербувальні бюро", та навіть вилучали з евакуаційних пунктів і розформованих частин [33, с. 9]. Їх, як і незаможників, Запорізький губвиконком забезпечував одягом, "наклавши на буржуазний клас напівдобровільне пожертвування". У травні 1921 р. залучили резерви відділів