"допомоги потерпілому від голоду пролетаріату півночі" запорізьке селянство виконало, голод постукав і у власні домівки. Вже на початку осені 1921 р. місцева влада починає говорити не тільки про голод на Півночі, в Поволжі, а й про необхідність боротьби проти нього на Запоріжжі. 20 вересня 1921 р. міжвідомча комісія при Запорізькому губвиконкомі вимушена була піднімати клопотання перед виконкомом про скасування раніше прийнятої ним постанови про прийом на Запоріжжі 500 дітей з Поволжя "з огляду на критичне становище губернії" [40, арк. 88].
Створюються губернський, повітові та волосні комітети допомоги голодуючим.
Спочатку їх дія була зовсім неефективною. Лише у грудні, коли вже велика частина населення вмирала від голоду, Запорізький повітовий комітет спромігся послати на місця своїх уповноважених для з'ясування розміру потрібної допомоги. Між тим число жертв збільшувалось. Зима і весна принесли катастрофу. Із Запорізького повіту повідомляли: якщо на початок січня голодувала одна третина населення, за весну показник перевищив 70% . За даними по всій Запорізькій губернії, на 1 травня 1922 р. голодувало 75-80% населення або близько 1,4 млн. чол. Це було найбільше по всьому Півдню [3, с. 109].
Держава виділила для Запорізької губернії 38,4 тис. т зерна, призначивши з них близько 17 тис. т для посіву. Отож, у результаті безглуздого господарювання вона змушена була повертати зерна навіть більше, ніж кількома місяцями раніше викачала репресивною продрозкладкою.
Жодна продовольча допомога за таких масштабів голоду не могла стати ефективною. Ресурсів, які виділялись в розпорядження комітетів допомоги голодуючим, вистачало ледве на 20%.
У кожній волості вимирало населення. Не були винятком жахливі випадки людоїдства. Надзвичайно поширились різні хвороби, пов'язані з недоїданням, інфекції. Знову залютував тиф.
За даними Наркомату охорони здоров'я, весною 1922 р. в Запорізькій губернії він вразив близько 14 тис чол.
Найбільше постраждало від голоду селянство, у якого в результаті продрозверстки було забрано весь хліб. Відсоток голодуючих серед міських жителів був дещо меншим. Це свідчило про руйнівну політику більшовиків щодо села. Однак і в місті тим, хто не працював на підприємствах, вижити без сторонньої допомоги було неможливо. Органи соціального забезпечення практично не діяли. Досить красномовними щодо цього є рядки доповіді про діяльність відділу соціального забезпечення другому губернському з'їзду рад 1922 р.: "З огляду на місцеві умови, діяльність губсобесу була тривалий час обмежена лише рамками Запорізького повіту і то частково. Робота собесу, в губернському масштабі налагоджується лише в даний час і то не у повній мірі, як це було б бажаним. Принципи ці більшою мірою не залежать від діяльності губсобесу, не дивлячись на всі зусилля, влаштовуються з великими труднощами" [4 1, с. 1] . В одному із повітів - Великотокмацькому - до кінця травня 1922 р. у підвідділі соціального забезпечення, який формально існував, взагалі не було працівників [41, с. 11]. Цілком зрозуміло, що громадяни не могли розраховувати на реальну підтримку державних органів перед загрозою голоду. Тому близько 6 тис. сімей жителів Запоріжжя, рятуючись від голоду, виїхали в інші губернії.
Підтримку шукали передусім всередині країни. Її надали трудящі більш врожайних губерній України. За таку підтримку запоріжці були надзвичайно вдячні Поділлю. Наприкінці голодного 1921 р. Запорізький губернський з'їзд рад нагородив Подільську губернію Червоним прапором
Порятунок багатьом голодуючим надали й міжнародні гуманітарні організації: Американська адміністрація допомоги (АРА), Американська менонітська допомога (АМП), Місія Нансена, Міжнародний союз допомоги дітям, Німецький "Червоний Хрест", Чехословацький комітет допомоги. Вони створювали громадські їдальні, пункти харчування, допомагали технікою під час весняного посіву [42; 43].
Наступ на церкву. Голод не припинився і наступного року. Новий врожай виявився дуже малим.
В пошуках коштів для допомоги держава звернула увагу на церкву, маючи намір використати ситуацію для її знищення. Визрів план реквізувати всі церковні цінності і репресувати якнайбільше духовенства.
23 лютого 1922 р ЦВК РСФРР схвалив декрет "Про вилучення церковних цінностей в фонд допомоги голодуючим". 8 березня подібну постанову прийняв ВУЦВК. Голова Раднаркому В. Ленін писав: "Ми повинні саме тепер дати найрішучіший і безпощадний бій чорносотенному духовенству і придушити його опір з такою жорстокістю, щоб вони не забули цього протягом кількох десятиліть... Чим більше число представників реакційного духовенства і реакційної буржуазії вдасться нам з цього приводу розстріляти, тим краще".
Кампанія боротьби з церквою охопила й Запоріжжя. Її хід планували на закритих засіданнях бюро Запорізького губкому КП(б)У. 31 березня 1922 р. на такому засіданні створили партійну комісію з цього питання. Головою комісії затвердили члена ВУЦИК Гаврилова. Одразу дали завдання губернському відділу ДПУ: "ретельно підготувати відповідні матеріали і провести арешт осіб, які ведуть агітацію проти вилучення церковного майна" [44, арк. 91]. Губернський відділ політичної освіти спільно з агітпропом губкому КП(б)У зобов'язали "провести кампанію на фабриках, заводах і селах за вилучення церковного майна".
5 квітня відповідний наказ видав і Запорізький губвиконком [45, арк. 9]. Створили губернську комісію по вилученню церковних цінностей. До комісії включили керівників виконкому, комітету допомоги голодуючим і губернського фінансового відділу.
До духовенства апріорі ставилися. як до противників політичних заходів влади.
Але духовенство і віруючі в цілому зайняли гуманістичну позицію. У багатьох церквах на засіданнях церковних рад приймалися рішення про необхідність пожертв церковних предметів, що не мали богослужбового значення.