О. С. Панкєєв

КОЗАЦЬКИЙ ФАКТОР У ДІЯЛЬНОСТІ ГУБЕРНСЬКОГО ТА ПОВІТОВОГО ЧИНОВНИЦТВА ПІВДЕННОЇ УКРАЇНИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVIII СТОЛІТТЯ

Друга половина XVIII століття в історії Південної України відзначилася рядом подій, які мали доленосний характер та вплинули на подальший історичний розвиток регіону. Саме у цей період Південна Україна була остаточно інкорпорована до політичного тіла Російської імперії. Зруйнування традиційного багатовікового устрою регіону, цілеспрямоване знищення автономії та насадження загальноімперської уніфікованої системи управління - основні ознаки другої половини XVIII століття.

Початок інтенсивного наступу на автономію Південної України ознаменувався приходом до влади Катерини ІІ у 1762 році, яка у таємній інструкції генерал-прокуророві Сенату князеві В'яземському проголосила, що "Малоросія, Ліфляндія і Фінляндія є провінції, які правляться дарованими їм привілеями; порушити їх відразу було б дуже незручно, але не можна ж і вважати ці провінції за чужі й поводитися з ними як з чужими землями, це була б явна дурниця. Ці провінції так само, як і Смоленщину, треба легкими способами привести до того, щоб вони обрусіли й перестали дивитись, як вовки в лісі" - так поступово розпочалася політика інкорпорування та уніфікації національних окраїн Російської імперії, яка зачепила й Південну Україну.

Впровадження губернського устрою на півдні України мало свої особливості. Прикордонна територія та наявність козацького населення у регіоні наклало свій відбиток на процес становлення загальноімперського адміністративно-територіального устрою і на діяльність губернського та повітового чиновництва.

Питання козацького фактору у діяльності губернського та повітового чиновництва Південної України піднято у ряді наукових розвідок. Зокрема, Я. Новицьким розглянуто питання поступового переходу від мілітаризованого до цивільного управління регіоном та ролі козацького фактора у ньому [1]. Досліджуючи історію м. Олександрівська, дослідник також детально описав умови служби чиновництва як до зруйнування Запорозької Січі, так і після. Стосунки губернської адміністрації першої Новоросійської губернії з козацьким населенням сусідніх Запорозьких Вольностей розглянуто Н. Полонською-Василенко [2; 3]. Питання про соціально-економічне управління регіоном після скасування Запорозької Січі піднято О. Дружиніною у монументальному досліджені "Северное Причерноморье в 1775-1800 гг." [4]. З сучасних досліджень слід відзначити студії А. Бойко [5; 6], Л. Маленко [7], І. Савченко [8; 9], Н. Суревої [10] та багатьох інших.

Впровадження губернського устрою на півдні України розпочалося з 1764 року. Тоді було утворено першу Новоросійську губернію. Перше адміністративне формування Російської імперії Південної України XVIII століття носило напіввійськовий характер, що на думку багатьох дослідників, зокрема Н. Полонської-Василенко, було викликано її прикордонним положенням та постійної боротьбою із запорожцями [2, с.19]. Козаки негативно віднеслися до реформування Новоросійської губернії. Особливе обурення викликало у козацтва перетворення козацьких полків на пікінерні, що стало результатом масових втеч населення до Запорозької Січі.

Козаки не раз зверталися з депутаціями про повернення земель Новоросійської губернії до власності Запорозької Січі. У той час почастішали сутички козацтва з місцевим чиновництвом Новоросійської губернії. Козаки руйнували новоросійські волості, а людей забирали із собою [2, с.27]. Проте початок російсько-турецької війни примусив уряд на деякий час зменшити тиск на козацтво. Але вже на 1770 рік козацтво зазнало нових утисків, які були викликані початком будівництва Дніпровської лінії. Козацтво не упускаючи жодної можливості намагалося саботувати будь-які прояви імперської влади, яка мало того, що була чужа їм за характером, а й впроваджувала політку нищення їхнього традиційного, заснованого на багатовікових традиціях життя.

Новою віхою у стосунках козацтва та місцевих урядників був 1775 рік. Закінчення російсько- турецької війни 1768-1774 років увінчалося підписанням Кучюк-Кайнарджийського договору, за умовами якого Російська імперія значно прирощувала свої території. Новоприєднані землі були розділенні між утвореною Азовською та Новоросійською губерніями [11, с.55-56].

Відтепер єдиним деструктивним елементом, який не відповідав загальноімперській системі, залишалася Запорозька Січ. Після приєднання нових земель Січ опинилась оточена з усіх сторін територіями, що відтепер підлягали владі Росії, яка не збиралася й надалі терпіти подальше існування Січі, потреба у якій на той момент вже зникала - козацтво втратило свій статус прикордонного охоронця і тепер лише заважало реалізації планів влади щодо регіону. Тому на початку літа 1775 року Запорозька Січ була зруйнована, а у відносинах імперського чиновництва та козацтва розпочалася нова віха.

У перші місяці по зруйнуванню Січі до управляння Південною Україною залучалася лояльно налаштована до російської влади запорозька старшина, яка назначалася П. Норовим наглядачами до запорозьких зимівників [8, с.120]. А у той час поступово йшло укладання штатів нових губернських установ [12, с.12-14]. Перших адміністративних змін зазнали запорозькі паланки, які відтепер мали називатися повітами [13, с.3]. У новостворені повіти до козацьких селищ призначалися командири з російських офіцерів.

Запорозьке населенням вимушене було тісно контактувати ще з однією групою чиновництва - земськими комісарами [13, с.3-6]. Впровадження інституту земських комісарів відіграло важливу роль у долі населення колишніх Запорозьких Вольностей. Вже на кінець 1775 року до повітів було назначено земських комісарів.

Діяльність земських комісарів гарно ілюструють детальні інструкції, які були надані їм при призначенні на посади [14, с.185-190]. Відповідно до інструкцій на командирів покладалися наступні завдання. У першу чергу, це здійснення контролю за місцевим населенням. Уряд побоювався виникнення антиурядових настроїв у мешканців колишніх Запорозьких Вольностей. Командири повинні були доносити керівництву губернії про будь-які заворушення або навіть