І. Ф. Ковальова

КОЗАЦЬКІ ПАМ'ЯТКИ ПРИСАМАР'Я ЗА АРХЕОЛОГІЧНИМИ ДОСЛІДЖЕННЯМИ

Для вітчизняної та зарубіжної історіографії є традиційним звернення до проблеми виникнення українського козацтва, зокрема пошуку генетичних попередників останнього у племенах і народах, які населяли Великий Степовий кордон протягом багатьох століть. Саме ці пошуки визначили головний напрямок наукових досліджень колективу Лабораторії археології Придніпров'я Дніпропетровського національного університету ім. Олеся Гончара протягом 2001-2009 років, спрямованих на пошук матеріальних свідчень існування у пониззі р. Самара найдавніших козацьких пам'яток, зокрема містечка Самарь, пойменованого у відомій грамоті польського короля Стефана Баторія від 1576 р. вже як "старовинне". Саме археологічним джерелам належить вирішальна роль у встановленні місцезнаходження козацьких пам'яток Нижнього Присамар'я та висвітленні різних сторін їх буття.

Самара, "свята річка" запорозького козацтва, належить до лівих припливів Дніпра, який впадає у нього перед першим, за течією, Кодацьким порогом. Загальна площа її басейну становить 22600 км .

Присамар'я разом із Приоріллям у фізико-географічній характеристиці відповідає пограниччю між лісостеповою і степовою зонами із переважанням ознак першої. Для його позначення відомим природознавцем В.В. Докучаєвим ще у ХІХ ст. було запропоновано спеціальний термін "Передстеп", який підкреслював природну своєрідність району [1, с.5,89], що знайшло у подальшому підтвердження в археологічних матеріалах [2; 3]. Саме тут, у контактній зоні, найбільш яскраво позначились протистояння та взаємодія етнічних угруповань, які мали різне походження та мови, полярну спрямованість господарської діяльності та життєвого устрою. Вивчення цих процесів - актуальне завдання, від рішення якого залежить успішна розробка багатьох питань давньої і середньовічної історії України.

Із вторгненням у надазовсько-чорноморські степи значних тюркомовних етносів, до яких належали печеніги, торки та кумани-половці, межа із Степом дещо пересувається на північ. По р. Самарі, котра в руських літописах іменувалася Снепородом, проходив кордон між Руссю та половецьким Степом [4]. Монголо-татарська навала і наступне панування докорінно змінили політичну ситуацію в Степу і заклали підвалини нової адміністративно-державної системи - Золотої Орди, з діяльністю котрої пов'язано виникнення перших сторож із митницями на річкових бродах та при перевозах.

Саме рештки такого поселення XIV ст. з митницею при перевозі було відкрито археологічними дослідженнями на місці майбутнього козацького містечка Самарь [5]. Подібне поселення ХІІІ-ХМ ст. із поліетнічним слов'яно-кочовницьким населенням та монголо-татарською митницею існувало також на розі лівого берега Самари поблизу перевозу через Дніпро [6; 7]. В цих степових осередках, а ще більше - під захистом "дубової товщі", як пише про безкраї самарські ліси Д.І. Яворницький, відбувалося формування людини нової вдачі, вільної від забобонів як старої язичницької, так і християнської моралі, яка розірвала пуповину, що зв'язувала її з родиною, кланом, людина, яка вище за все ставила волю й відданість товариству. Втікачі від князівської й ханської влади, ізгої, вони збивалися у ватаги, в яких діяв єдиний закон - власної військової честі і за якими в історичній літературі закріплено назву "бродників" чи "берладників".

Не торкаючись питання відносно правомірності виведення низового дніпровського козацтва від останніх, оскільки ця тема має як своїх прихильників, так і супротивників, констатуємо, що за матеріалами багаторічних розкопок саме такий шлях виникнення козацтва як соціального явища вважаємо найбільш вірогідним.

На жаль, більшість письмових джерел не відбиває у собі цього надраннього етапу його формування. Про "козаків" на Самарі майже відсутні відомості чи вони мають дещо легендарний характер. Так, зустрічаємо у церковній історії розповідь про самарських рибалок, які готували їжу і показували навколишню місцевість князю Київському Володимирові під час його подорожі Дніпром у 988 році [7, с.44-45]. Польський хроніст Бартош Папроцький, описуючи історію Кшиштофа Зборовського, котрий став запорозьким гетьманом у 80-х рр. XVI ст., повідомляє, що на Самарі той знайшов 200 "річкових козаків", які промишляють лише звіра та рибу, добуваючи їх іншим людям на їжу [8, э.20].

Документально існування козацьких осередків у Присамар'ї вперше знаходимо у грамоті Стефана Баторія від 1576 року, підтвердженій універсалом Богдана Хмельницького від 15 січня 1655 р. [9, с.28].

Археологічно це датування базується на знахідках торговельних пломб від 1524, 1525 та 1624 рр. та нумізматичними матеріалами з розкопок Самарі.

Сьогодні містечко Самарь (поблизу сел. Шевченко м. Дніпропетровська) є єдиною пам'яткою козацької доби, яка забезпечує не лише можливість отримання максимально повної і різносторонньої інформації, але й підтверджує безперервність урбаністичного процесу у Наддніпрянському регіоні. Для нього було обрано стратегічно оптимальне місце: при злитті р. Самари із притоками Кримкою та Кривою Самарою. Реліктові дубові хащі та величезні болота із заростями очерету забезпечували захист від нападів, як і височінь берега, яка сягала 40-50 м над ординаром.

Судячи по зображенню на адміністративній печатці м. Самарь, знайденої під час розкопок, остання мала систему валів із частоколом та двома баштами при брамі [10, с.45]. Внутрішня площа була забудована наземними спорудами, аналогічними січовим куреням.

За даними розкопок можемо констатувати переважання у житловій забудові Самарі XVII ст. заглиблених у ґрунт будівель-землянок із плетнево-каркасною надбудовою стін. Простежено облицювання внутрішніх стін деревом, наявність входів-пандусів, інколи - приставних драбин.

У 2005-2007 рр. досліджено приміщення шинку поблизу перевозу, який існував, за нумізматичними знахідками, протягом XVII ст. Величезна напівземлянка опалювалася піччю, декорованою керамічними кахлями. До основного приміщення прилягала менша за розмірами "кухня" та