О. К. Струкевич

ІДЕЯ СОБОРНОСТІ У СПРИЙНЯТТІ ПОЛІТИЧНОЇ ЕЛІТИ УКРАЇНСЬКОЇ КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Останнім часом з'явилися роботи, що безпосередньо підпорядковані розгляду даної теми. Це, зокрема, дослідження В.С. Степанкова, спрямовані на аналіз теми соборності в політиці Б. Хмельницького [1], зусиль П. Дорошенка у справі збереження цілісності України наприкінці 60- х рр. ХУІІ ст. [2] Об'єднавча політика Ю. Хмельницького, П. Тетері, І. Брюховецького, П. Дорошенка в контексті тієї обставини, що ліво- і правобережні гетьмани мали різних монархів-протекторів, проаналізував Т.В. Чухліб [3].

Сьогодні наукова історична громадськість отримала змогу познайомитися з працею Т. Олексіюка. У темі соборності автор виділяє цілу низку аспектів, а серед них і ті, що є складовою соціокультурного фону історичного минулого, а саме: суспільно-політичний та етнокультурний [4, с.7І]. Окремо в територіальному аспекті він виділяє роль козацтва ХУІІ ст. та України- Гетьманщини у становленні тогочасного територіального розселення українців [4, с.84].

У даній статті пропонується розглянути питання соборності в політико-культурному аспекті, охарактеризувати соборність як політичну цінність, яка впливала на визначення тогочасної української внутрішньої та зовнішньої політики.

Її виокремлення із більш загальної, базової цінності "суверенітет" передусім пов'язане з її самоочевидністю, наочністю та природно-історичним прагненням еліти зібрати під власні знамена території, заселені своїм етносом. Дана орієнтація супроводжувала українську еліту і за часів найбільшої могутності держави, і за часів втрати будь-якої спроможності її' самостійної реалізації.

Орієнтація на соборність лежала біля самих витоків Української козацької держави. Вже восени 1648 р. гетьманський уряд звернувся до турецького султана з пропозицією прийняти під свою протекцію "...Україну, Білу Русь, Волинь, Поділля з усією (галицькою) Руссю аж по Віслу..." [5, с.626-627]. Підкреслимо, що дана цінність на початку Національно-визвольної революції не існувала у вигляді надбання лише окремих елітарних осіб чи груп. Так, Б. Хмельницький активно оперував нею у пропагандистській роботі з армією. Виступаючи у похід проти Польщі, 6 травня 1649 р. гетьман ставив перед українськими збройними силами завдання розгромити ворога, щоб добитися визволення Руської держави, територія якої простяглася б від Перемишля до Московського кордону [6, с.12]. Отже, ідея соборності була настільки поширеною, що гетьман вважав за можливе її використовувати для пояснення мети своєї діяльності представникам найширших верств українського суспільства.

Як показали дослідження В. Смолія та В. Степанкова, реалізація ідеї соборності залишалася одним із провідних рушіїв політики Великого Гетьмана до останнього його подиху [6, с.94-93]. Не виходила вона з поля зору й усіх без виключення наступних володарів гетьманських клейнодів та їх оточення.

Одним із яскравих проявів даної ціннісної спрямованості стали протести української еліти проти Андрусівського перемир'я та Вічного Миру, які узаконювали територіальний поділ України між польською та російською коронами. Факт розділення старшинство сприймало виключно як шкоду для Української держави. Так, категорично негативно у листі від 1 грудня 1669 р. до повноважних послів у Андрусові оцінював укладені домовленості П. Дорошенко. Він, зокрема, вважав, що з укладенням перемир'я Україна "нині поділена і розірвана на шматки, і того заради в кровопролиття зануритися примушеною є" [7, с.96]. Я. Лизогуб у листі 1669 р. до переяславського полковника Р. Дмитрашка-Райчі висловлював впевненість, що ні П. Дорошенко, ні Д. Многогрішний не бажали б "того утверджувати роздвоєння між Україною, яким ніхто з українських людей в майбутні часи користі не здобуде, те чужим народам на користь" [8, с.115].

Як засвідчують документи, цінністю соборності члени родини Дорошенків не лише легітимізували свої політичні акції, але й підпорядковували їй власні вчинки, дарма що вони могли суперечити їх приватним інтересам та амбіціям. Так, коли цар через свого посланця Ф. Бобровича запропонував П. Дорошенку поставити його брата Андрія гетьманом Лівобережжя, "щоб жили в любові, він за Дніпром, а брат на цьому боці Дніпра, кожен своєму государю служачи", Петро відмовився. Як повідомляв посланець, царська стаття виявилася неприйнятною - "противною" для українців, оскільки "вони всі на тому, щоб обидва боки Дніпра разом були" [8, с.28].

Заради збереження єдності П. Дорошенко у травні 1669 р. звернувся до Д. Многогрішного з пропозицією "зі мною про цілість країни і людей звели надійно листа передати і в майбутньому листуватися, а я від себе тобі обіцяю братську любов і від мого місця повне сприяння" [8, с.188]. Дане звертання вагоме для нас тим, що показує, наскільки сильною була дана орієнтація. Адже П. Дорошенко звернувся до Д. Многогрішного після того, як останній виламався з-під влади Чигирина й отримав клейноди з рук московського царя. Д. Многогрішний, зі свого боку, на початку 1672 р. теж висловлював ідею підданства царю обох гетьманів, щоб таким способом подолати розділення України [7, с.644].

Орієнтацією на соборність пояснювали свій зовнішньополітичний вибір початку 1673 р. старшини, очолені П. Дорошенком. Провідники правобережної еліти вважали, що іншого виходу як бути у підданстві турецького султана у них просто не існує. Причиною цього вони називали "мирну постанову" царя з королем, яку, врешті-решт, вони не могли прийняти тому, "що споконвіку в розділенні вони не бували, а нині одна без іншої сторони бути не хочуть" [9, с.166].

Цілком можливо, що одним із мотивів складення П. Дорошенком клейнодів перед І. Самойловичем, була спроба обійти умови Андрусівської змови і