реалізувати ідею об'єднання обох берегів Дніпра, адже, як пояснював у березні ще 1673 р. Р. Дмитрашко-Райча піддячому С. Щоголеву, таким чином "задніпровські міста взяті і віддані будуть з-під держави турецького султана, а не з-під й. к. в-ті руки" [9, с.191]. Висловлену думку підтверджує також зображання І. Самойловичем себе й П. Дорошенка учасниками спільної справи возз'єднання України. У листі, написаному в березні 1677 р. до І. Сірка, гетьман переконував кошового, що його вимога до П. Дорошенка про складення клейнодів ставилася "не для тимчасової слави моєї, тільки для з'єднання православного народу нашого і сил війська запорозького і возвеличення розореної України" [10, с.93].
Той же І. Самойлович підвладну Гетьманщину називав "українським малоросійським куточком" [11, с.119], підкреслюючи таким чином факт її розділеності. 8 вересня 1676 р. він дякував Богу за те, що "вітчизну нашу розторжену Україну привів під єдиного монарха і регімент в об'єднання" [12, с.140], а 1 грудня 1682 р. в інструкції В. Кочубею, як послу до царя, не втримався від емоційного: "Однак цей увесь край Дніпра [Правобережжя - О.С.] стоїть нам в пам'яті нашій" [13, с.17].
Гарним прикладом, що підтверджує високе місце соборності в системі тогочасних цінностей та норм, може слугувати звинувачення, висунуте на початку 1677 р. І. Самойловичем проти П. Рославця, котрий здійснив спробу передати Стародубський полк у безпосереднє володарювання російського царя, за зразком слобідських полків. Отже, вибудовуючи своє звинувачення, І. Самойлович не називав наміри стародубського полковника найстрашнішим злочином щодо себе як особистості чи як гетьмана. Найбільшу провину того він вбачав у підриві єдності та спокою суспільства: "... А що більше, і всю Малу Росію Україну, яка нині, промислом Божим і щастям вашим государським, у бажаній вже процвітає єдності, до шкідливого заколоту, і військо запорозьке, у розділенні того часу бувше, і весь народ малоросійський до більшого кровопролиття привести хотіли..." [11, с.5]. Як свідчить сумнозвісний донос генеральних старшин на Самойловича, він, незважаючи на укази монарші та статті Вічного миру, не віддавав сіл "посожських", "поки самі Поляки за велінням Государським відібрали" [14, с.298].
Цінністю соборності активно оперували й інші суб'єкти української політики. Свої наміри початку 1668 р. щодо приєднання до Гетьманщини Слобідських полків І. Брюховецький розглядав як "турботи про цілість України вітчизни" [15, с.41]. А свої листи-заклики до боротьби з Москвою він, щоб подолати можливі сумніви, підкріплював заявами саме про наявність домовленостей щодо спільного виступу з Правобережжям: ".Оскільки з братією нашою тієї сторони нам вчинилася згода" [15, с.40]. Відомо, що до складу Правобережжя він подумки включав не лише Поділля, але й Волинь, "Підгір'я" та інші "Малоросійські землі" [16, с.375].
Пропонуючи свої варіанти здобуття військово-політичної протекції для Гетьманщини, саме ідеєю соборності намагалися привернути до себе союзників і гетьман М. Ханенко [7, с.227], і "гетьман військ Запорозьких" П. Суховій [8, с.221-222]. З цінністю соборності узгоджував свою політичну діяльність й П. Іваненко (Петрик), котрий у статтях з кримським ханом наголошував: ".І чигиринська сторона з усіма містами має бути під владою війська запорозького доти, доки Хмельницький з ордою завоював від поляків" [13, с.397]. До того ж, Петрик був єдиним з усіх представників політичної еліти свого часу, хто висловлювався за включення до складу України- Гетьманщини й Слобожанщини [17, с.235].
До теми соборності зверталися й старшини П. Орлика як у "Покірному меморіалі запорозького війська" до Карла ХІІ [18, с.115], так і в Конституції, причому в останній дане питання піднімалося одним з перших, одразу після пункту про захист православної віри [14, с.245-246]. Втративши правий берег, українські гетьмани ніколи не відмовлялися від титулування: "обох боків Дніпра гетьман", хоча, звичайно, усвідомлювали, що останнім, хто мав підстави так титулуватися, був І. Мазепа. Це чітко фіксувала, наприклад, праця Г. Грабянки. Завершуючи її "Реєстром гетьманів.", гадяцький полковник ретельно вказував аж до "гетьманом поставленого Івана Скоропадського", хто після Б. Хмельницького досягав реального поширення своєї влади на обидва береги Дніпра. На фоні даних історичних знань, безперечно, поширених у середовищі старшинства Гетьманщини XVIII століття, особливо виразним, демонстративно-показовим, виглядає титулування К. Розумовського "Гетьман всієї Малої Росії обох сторін Дніпра" [19, арк.24]. Факти подібного самотитулування І. Скоропадським, Д. Апостолом й К. Розумовським, на думку істориків держави і права, були засобом нагадування гетьманами, "що вони не відмовляються від своїх законних прав на Правобережжя" [20, с.224]. Цей висновок можна поширити й на підлеглих гетьманам старшин, що підтверджується, зокрема, таким відомим історичним документом, як "Прохання малоросійського шляхетства" 1763 р. Адресуючи його російській імператриці, представники української еліти не пропустили випадку підкреслити, що, обравши протектором Олексія Михайловича, Б. Хмельницький "всю Малу Росію до всеросійської імперії приєднав" [21, с.89], а потім нагадати про "відступлення, спочатку Андрусівськими договорами, а потім трактатом Вічного миру задніпровської України полякам" [21, с.95].
Орієнтації на соборність себе проявляли й у чіткому географічному визначенні українських територій. Після Б. Хмельницького це робив П. Дорошенко. Приймаючи протягом грудня 1667 - квітня 1668 рр. російських послів, він підкреслював, що під тим боком України слід розуміти не лише території, підвладні його регіменту, але й "Перемишль, Ярослав, Львів, Галич, Володимир, тії головні міста князівства