Склавши у загальних обрисах уявлення про козацьку шляхетську хоругву, спробуємо визначити її територіальні межі.

Отже, східним кордоном наданих хоругві ланових волок мала, безперечно, слугувати річка Замглай (Свинь), яка широкою смугою (6-8 км) майже непрохідної заболоченої місцевості відгороджувала землі північніше Чернігова від Седнівщини (літописної Сновської тисячі) та Городнянщини.

На півночі і північному сході в ролі природного кордону виступав великий лісовий масив, що складався з хвойних та листяних порід. Він знаходився над болотом Замглай і тягнувся на багато кілометрів з північного заходу від Яриловичів на південний схід до Городні [1, с.34]. На заході хоругва межувала з Любецькими володіннями. Очевидно, роль кордону виконувала річка Білоус. А ось на півдні козацька хоругва доторкалася до земель чернігівського магістрату. Недаремно Ієронім Цеханович так детально виписував кордонну лінію в майже незаселеній місцевості.

Окреслена територія становить східну сторону північної частини межиріччя нижньої течії Десни і Дніпра. У часи Київської Русі регіон являв собою щільно заселену територію з великою кількістю поселень. Зауважимо, що в басейні нижньої течії правого берега р. Десни археологами зафіксовано 6 найбільших поселень площею 12-18 га. Всі вони розташовані компактною групою у верхів'ях річок Білоус, Стрижень та на корінній терасі р. Замглай на відстані 5-8 км одне від одного [1, с.34-35]. Чотири з них знаходились безпосередньо на окресленій нами території - поблизу Роїща, Сибережі, Великої Вісі, Голубичів, а ще два практично на межі із сусідніми землями (Хмільниця та Малий Листвен). Всі ці пам'ятки розташовані на найбільш родючих для поліської зони темно-сірих лісових грунтах.

Однак за часів монгольського панування весь регіон практично спустів. А вже за литовської доби, у зв'язку з покращенням внутрішньополітичного становища, відбувається нова хвиля заселення краю. З другої половини ХУ ст. відомі Сибереж, Велика та Мала Вісь, Буянки, згадані в "Пам'яті" 1527 р. [5, с.207,211].

На жаль, входження Чернігово-Сіверщини до Московської держави спричинило майже безперервні московсько-литовські війни протягом усього ХУІ ст. Землі північніше Чернігова потрапили до прикордонної смуги і часто потерпали від військових дій. Зокрема на останньому етапі Лівонської війни, в 1579 р. князь Костянтин-Василь Острозький, після невдалої облоги Чернігова, відправив частину війська на "повоювання Чернігівського уїзду". Результатом цієї акції стало спалення багатьох сіл та взяття у полон кількох тисяч осіб [1, с.248-249].

Довершила справу Смута на початку ХУІІ ст., спричинена польською інтервенцією на Московщину. Наслідком жорстокого і тривалого військового протистояння Литви з Московською державою стала постійна загроза знищення для наявних населених пунктів Чернігівської округи. Навіть найбільш значні і відомі поселення час від часу безлюдніли і запустівали.

На момент включення Чернігово-Сіверщини до складу Речі Посполитої (1618 р.) збезлюдніли також Сибереж, Велика і Мала Вісі. Тож на північ від Чернігова утворилася величезна за площею спорожніла територія, яка сягала майже до Голубичів і Ріпок.

Польська адміністрація доклала чимало зусиль для залюднення краю. Слід визнати, за досить короткий проміжок часу поляки значною мірою сформували поселенську структуру регіону, яка, переважно, збереглась і до наших днів. Одним із перших кроків і стало створення козацької хоругви.

Тепер спробуємо з'ясувати, які саме поселення виникли на відведених для козаків ланових волоках. Серцевиною земель козацької залоги у 1625 р. стали пустоші Велика Вісь і Мала Вісь, що знаходилися над витоками Стрижня. До кінця 1630-х рр. Велика Вісь залишалася не осадженою. У 1656 р. вона вже документально зафіксована як село й, судячи з підтвердного привілею Юрієві Бакуринському, була куплена його батьком Миколаєм незадовго до 1648 р. або у Бялтів, або у Пероцьких [1, с.289].

Більше того, хоча Великовіські грунти і становили серцевину ланових наділів козацької хоругви, однак, як можемо припустити, відродження села відбулося значною мірою внаслідок колонізаційної хвилі чернігівських міщан. Так, 12 травня 1664 р. гетьманським універсалом Івана Брюховецького нагадувалося про збереження за громадами селищ Велика Вісь, Холявин та інших давнього обов'язку виконувати повинності в м. Чернігові та сплачувати податки до міської скарбниці [6, с.323-324].

Поселення Мала Вісь, відоме ще з литовських часів ("на р±це Свинь, село городовое, домов 30 было" [5, с.207,211]), запустіло у часи Смути на початку ХУІІ ст. і більше не відродилося. Наскільки можемо судити після спілкування з великовіськими старожилами, Мала Вісь локалізується за кілька кілометрів на північний схід від Великої Вісі, ближче до річки Свинь (Замглай).

Землі в районі села Великі Осняки, які розташовувалися між двома потужними центрами чернігівської околиці литовської доби - Сибереж і Велика Вісь, - безперечно входили до ланових наділів. Більше того, маємо чіткі вказівки, про осадження Осняків Кшиштофом Криницьким, мірничим Чернігівського воєводства, який володів тут 18 рицарськими волоками [1, с.91]. Вперше село згадується у подимному реєстрі 1638 р. [1, с.289].

По іншу сторону Великої Вісі пізніше виникло село Звеничів. За часів Київської Русі тут існувала фортеця з невеликим гарнізоном, яка контролювала єдиний прохід через непрохідне Замглайське болото (літописний "шлях в радимичі") [7, с.53]. Проте нам нічого невідомо про можливість існування поселення на цих