Землі на північний захід і північ від Великої Вісі вірогідно мали належати козацькій хоругві і незабаром там виникає цілий ряд поселень. Так, вже в 1640-х рр. існували на території ланових наділів села Постовбиця та Вербичі. Як зазначає П. Кулаковський, у лісостеповій частині Чернігово-Сіверщини знаходилися урочища, що залишили помітний слід у джерелах досліджуваного періоду. Зокрема, урочище Постовбиця, понад витоками Стрижня, у межиріччі Білоусу й Замглаю. Розташоване південніше лінії Ріпки - Смичин, урочище відкривало смугу більш родючих сіроземів, які, посуваючись на схід, переходили у чорноземи. Це сприяло осадженню тут у 1625 р. хоругви ланової шляхти, яка посіла на виміряних волоках. Постовбицею напередодні 1648 р. володів новгород-сіверський земський суддя Стефан Речинський. У 1656 р. Б. Хмельницький своїм універсалом підтвердив власницькі права на селище заслуженого перед Військом Запорозьким Олефіра Радченка. У документі відзначено, що О. Радченко володіє Постовбицею природженим правом. Слід думати, що останній міг володіти на Постовбицьких грунтах окремими волоками як лановий шляхтич, але саме село належало С.Речинському і жодних споріднених зв'язків між ними, які дали б право Олефіру успадкувати Постовбицю, не було [1, с.289-290].

Так само були відновлені Б. Хмельницьким у 1657 р. права Павла Ярмултовського на село Вербичі. За інформацією старожилів під час проведення Генерального слідства про маєтності Чернігівського полку 1729-1730 рр., П. Ярмултовський після "лядської війни" одружився на шляхтянці, спадкоємниці цього села, а згодом отримав універсал Б. Хмельницького [8, с.26].

На схід від Постовбиці знаходилося урочище Церковище (можливо, тут було поселення за московської доби, пізніше запустіле), яке було поділено на волоки для їх надання товаришам чернігівської козацької хоругви [1, с.36]. Село Церковище, яке виникло тут приблизно наприкінці 1630-х років, було заселене якимось Циганським [1, с.289]. За даними королівської канцелярії, у 1648 році Церковищем (24 волоки) володів Ян Кравецький, який не залишив по собі нащадків чоловічої статі [1, с.289]. Але загальна ситуація з локалізацією цього населеного пункту і його належністю до того чи іншого власника є вкрай заплутаною і реставрується дуже погано, оскільки по завершенні Національно-визвольної війни село опинилося в руках мешканця Чернігова Михайла Кривковича. Отримуючи підтвердження своїх прав на це поселення від київського воєводи Петра Шереметьєва (07.1668), товариш полку чернігівського Іван Кривкович представив королівські привілеї на Церковище його предкам [8, с.307-308].

Гусинка також знаходилася на території ланових волок. Вірогідно, заснував село в першій половині ХУІІ ст. Миколай Бялт, майбутній чернігівський ловчий. А в нього Гусинку купив Микола Батуринський [1, с.289].

Ще далі на схід, поблизу болота Замглай, тоді ж виникає слобода Свинопухи, осаджена батьком Юрія Бакуринського Миколаєм [1, с.289]. Оскільки саме серед паперів фамільного архіву Бакуринських зберігався випис із привілею 1625 р., логічно припустити, що Свинопухи (як і належні Бакуринським Гусинка з Буянками) виникли на землях, виділених козацькій хоругві.

Розташовані північніше Буянки П. Кулаковський також відносить до ланових наділів, вважаючи, що село разом із Гусинкою належали Миколаю Бялту [1, с.289]. Однак цьому суперечить згадка "Боянтцов" як чернігівського поселення на північно-західному кордоні Любеча і Чернігова в "Пам'яті" 1527 р. [5, с.209,211]. Ще П. Клепатський ідентифікував "Боянци" з Буянками, що й відобразив на картосхемі [9, с.231,235]. Пізніше село перебувало у власності Піроцьких, від яких перейшло до шляхтичів Колчицьких [10, с.455]. Тож можемо стверджувати, що давнє приватне володіння перебувало поза межами ланових волок, оскільки для козацької хоругви виділялися вільні землі.

Половина села Ріпок з 1609 р. належала Бакуринським, іншою половиною володіли Піроцькі- Репчичі [11, с.3]. Ці володіння також сформувалися задовго до осадження козацької хоругви, а, отже, знаходились поза межами земельних наділів козацької хоругви.

Схожа ситуація і з Голубичами. Як і Ріпки, поселені в ХУІ ст. любецькими зем'янами Пироцькими, які надалі розділилися на три роди - Глібовичів, Даничів і Репчичів. Всі разом вони володіли узбережжям р. Гусинки до ХУІІ ст., коли стали розпродувати свої землі полякам. За Пироцькими Голубичі залишались до самої Національно-визвольної війни і входити до ланових волок не могли [12, с.64-67].

А от Сибереж, за нашими спостереженнями, становила південно-західний форпост виділених козацькій хоругві земель. На південь від села розпочинались землі чернігівського магістрату. Сибереж згадується у "Пам'яті" 1527 р. [5, с.207,211], однак запустіває у період Смути на початку ХУІІ ст. Село відновилось на початку 1630-х рр., але внаслідок Смоленської війни 1632-1634 рр., слід гадати, знову збезлюдніло, оскільки королівський привілей С. Пясочинському на Сибереж від 14 березня 1645 р. називає об'єкт селищем [1, с.290].

На схід від Сибережі розташовувалось Роїще. Очевидно, виникло як хутір наприкінці 1620- х рр. внаслідок активної колонізаційної політики чернігівських міщан після надання Чернігову в 1623 р. Магдебурзького права [1, с.263]. Проте село не входило до складу земельних володінь чернігівського магістрату (хоча