відомо, у XVIII ст. на півдні України існувала досить розгалужена система невеличких річок, уздовж яких тягнулися ліси. В умовах степу кожен такий масив був на вагу золота. У 1770 р. з початком будівництва ці невеличкі масиви зазнали відчутного удару. Майже вся деревина пішла на будівництво та опалення землянок, в яких розмістилися будівельні команди та військові загони, що їх охороняли. Такий розвиток подій ніяк не влаштовував козацтво. Але численні їх скарги також ні до чого не призвели.
Окрім перерахованих випадків, будівництво також супроводжувалося розоренням овочевих плантацій, прямими грабунками, реквізицією худоби та ін. І якщо раніше зазіхання на запорозькі землі ілюструвалося, так би мовити, поодинокими випадками - окремі редути, ретраншементи, то тепер широкомасштабне будівництво було новим й останнім етапом в існуванні запорозьких вольностей. І, незважаючи на протидію козацтва, будівництво продовжувалося.
У той же час, незважаючи на незавершеність будівництва, з самого першого року свого існування Нова Дніпровська лінія укріплень почала виконувати роль нового адміністративного центру. Як йшлося в попередньому параграфі, початок будівництва спричинив певне коло конфліктів з адміністрацією Коша. Козаки скаржилися на будівників за те, що вони займали їх землі, зимівники тощо. Але дуже скоро Кіш зіткнувся з більш загрозливою проблемою.
Проблема полягала в переселенні місцевого податкового населення до новостворених фортець. Документи свідчать, що такий поворот подій ніяк не влаштовував Кіш, який неодноразово звертався з листами до адміністрації фортець, вимагаючи не приймати таких переселенців. Більше того, Кіш вимагав повернути тих, хто встиг переселитися. Той самий Микола Тимофєєв у листі до В. Черткова вимагає вивести з форштата Олександрівської фортеці одружених козаків, доправити їх на Січ і не приймати в майбутньому [2, арк.224-225].
Переселення зимівчан до нового центру життя було викликано, передусім, економічними причинами. Як відмічає той самий Микола Тимофєєв: "...разные женатые казаки и обыватели оставя свою должность и самые жилья и лакомясь на прибытки в промисле перешов в ту Александровсую крепость..." [2, арк.224].
Кіш, не знаходячи відповідної реакції на свої скарги, почав діяти у вирішенні цього питання самостійно. По-перше, в документах знаходимо відомості про козацькі команди, сформовані для розшуку та повернення "беглых и беспаспортных". Той самий комендант Олександрівської фортеці фон Фредерздорф у своєму рапорті В. Черткову від 15 вересня 1772 р. згадує таку команду під командуванням полковника Снєжка [2, арк.227]. По-друге, запорозька старшина починає на заміну втрачених платників податків приганяти нових. Так, наприклад, запорозький полковник Грижа восени 1772 р. зганяв селян із державних слобід Ізюмської провінції та переселяв їх на землі Війська Запорозького [2, арк.229].
Можемо відмітити досить стриману реакцію на ці події з боку лінійної адміністрації. Той самий фон Фредерздорф на запит із Сенату стосовно надісланих туди скарг січовиків відмічав, що насправді ніякої проблеми немає, що ніхто не збирається записувати цих зимівчан у міщанський стан, а їх проживання на території фортець викликано лише бажанням торгувати з Малоросією [5, арк.198-199зв.]. І подібні проблеми тягнулися не один рік. Так, наступного 1773 р., все той же Фредерздорф в рапорті зазначав, що населення, яке переселилось до фортець, - це торгівці, які торгують з Малоросією і їм зручніше жити тут. Але Кіш настояв на своєму і добився їхньої висилки на Січ [6, арк.212-213].
Але, незважаючи на таке спрощення ситуації з боку російської військової адміністрації, можемо припустити, що не лише зручність в торговлі з Малоросією приваблювала зимівчан в їхньому прагненні переселитися до фортець Нової Дніпровської лінії. Інтуїтивно відчуваючи появу нового адміністративного центру і нової влади, та розраховуючи на більш лояльну податкову політику, зимівчани не бажали повертатися під юрисдикцію Коша. У перші роки по будівництву Лінії військова адміністрація не мала ні санкцій, ні часу, щоб займатися проблемою стягнення податків із цього населення. Навпаки, вона була зацікавлена в їх присутності при фортецях. В умовах малозаселеного та господарчо не освоєного степу саме зимівчани могли бути допоміжним джерелом у постачанні більших різновидів товарів.
Ще один момент її функціонування був пов'язаний із налагодженням поштової служби в цьому краї. Як відомо, становлення поштової служби на півдні України було пов'язано із запорозьким козацтвом. Ще Д. Яворницький звернув на це увагу на сторінках своєї найвідомішої праці - "Історії запорозьких козаків". Зокрема дослідник описує історію виникнення поштової служби на землях Війська Запорозького Низового та доводить свою розповідь до 1775 р., року ліквідації Запорозької Січі. А саме, до 28 квітня 1775 р., коли було відкрито останній четвертий гін для з'єднання Полтави та відвойованих у турок фортець - Керч та Єнікале [7, с.460]. Цей новий гін ішов якраз по фортецях Нової Дніпровської лінії. Тому постає питання, хто далі опікувався поштовою службою?
Поштова служба на Запорожжі почала формуватися ще в кінці XVII ст., тому в останню чверть XVIII ст. мала цілком сталий, випробуваний на практиці, устрій. Станції та самі шляхи розташовувалися по козацьких зимівниках, у середньому на відстані 20 верст одна від одної [3, с.461]. Ця система була відпрацьована вже до автоматизму і була дуже важливою ланкою, яка з'єднувала російські війська на Півдні України, і не лише, з командуванням. Однак, як зазначалося вище, у 1775 р. після ліквідації Запорозької Січі