Окремо треба зупинитися на організації кур'єрської служби. В основному цю роботу виконували запорожці. З листами до хана та інших осіб їхали до Перекопу, там каймакан давав коней і супроводження до Бахчисараю. Хан приймав особисто і одержував листи. Якщо хана не було в столиці, запорожці (не всім почтом) їхали до нього в резиденцію в Каушани чи в похідний кіш під час воєнних походів. Аналогічний шлях робили кур'єри до хана і від інших прикордонних начальників (отаманів війська Донського, сербських командирів тощо).

Також запорозькі кур'єри доставляли в Крим і кореспонденцію російських посадовців [9]. Але з часом російська влада намагається відсторонити запорожців від таких прямих контактів з татарами і запорожці тільки супроводжують російських кур'єрів.

Татарська сторона або користувалася російськими та запорозькими каналами дипломатичної пересилки, або власними. Та татарські кур'єри в основному передавали кореспонденцію на Микитиному, дуже рідко діставалися Січі та інших прикордонних начальників.

Взагалі, сталої системи поштового сполучення Січі з Кримом не склалося, в дорозі кур'єрів чекали різні небезпеки. Так, за поданим в Кіш рапортом полковника Буго-Гардівської паланки, козаки, що перебували у буджацького серескіра в кур'єрській справі в серпні 1755 р. зазнали кривд і образ [10]. 17 квітня 1762 р. загинули в ногайському степу запорозькі кур'єри, що везли листи до очаківського паши [6, арк.43].

У справі організації дипломатичного та консульського представництва між Російською та Османською імперіями та їх провінціями більш активною була російська сторона з огляду на потреби економічного розвитку на південному напрямку на плани утвердження в Північному Причорномор'ї. Росія розглядала дипломатичну активність в регіоні як складову воєнно- політичного впливу та механізм регуляції поточних російсько-турецьких протиріч.

Формально інтереси запорожців в міжнародних конфліктах представляв російський резидент в Стамбулі, але в нього не було можливості контролювати ситуацію на прикордонні і оперативно реагувати. Неодноразово Росія пропонувала тримати постійно двох російських офіцерів - одного в Січі, а другого в Криму для розгляду взаємних запорозько-татарських претензій, але це було неприйнятно для кримської сторони і не гарантувало порядку в степу [11, с.303-304].

Необхідність урегулювання взаємних претензій запорожців і кримських та османських жителів була основною аргументацією в справі домагання російського консула в Криму (або в турецьких містах Яси, Бендери, Єнікале), яка тягнулася з 1740-х рр. При цьому розглядалися різні кандидатури, в тому числі з малоросіян та донських козаків, але запорожцям уряд не збирався довіряти такого представництва [12, с.15-16; 13, с.407-425]. Порта та хани довгий час відхиляли саму можливість прийняття російського консула. Натомість за пропозицією самої Порти було дозволено представництво запорозького старшини в Очакові.

Приблизно липень-серпень 1752 р. в Очакові перебував запорозький старшина Григорій Якимов (Акимов). Дипломатична місія його була невдалою і недовгою, неможливо за наявними джерелами визначити сферу та конкретні кроки його діяльності. Хоча основним завданням Якимова було улагодження проблем двосторонніх запорозько-очаківських відносин і він був запорозький старшина, його місію сприймали як прояв російської дипломатії як в Очакові, так і в Січі. Тому справа не стільки в особі самого Якимова, а в несвоєчасності рішення щодо такого дипломатичного представництва взагалі з огляду на напружений стан справ між Російською та Османською імперіями [14].

Російський консул у Криму був тільки незначний час - з кінця 1763-до початку 1765 рр. і фактично займався політикою, а не консульською справою. Призначений на цю посаду секунд- майор Олександр Никифоров не мав належного фаху, не знав східних мов, але його службовий список був пов'язаний з кримськими справами. В інструкціях від КІС та комерц-колегії Никифорова в консульській діяльності орієнтовано на підтримку мирних стосунків і торгівлі з Кримом [15, с.376,436,473;477; 13, с.445-447]. Щодо вирішення взаємних запорозько-татарських претензій, то він хоча і представляв в Бахчисараї інтереси запорожців як підданців імператриці, став лише черговою контролюючою бюрократичною структурою в цій справі. Запорожці, які перебували в складі місії Никифорова, виконували лише технічні функції [12, с.14-17].

1765 р. висилку Нікіфорова логічно повязати із загальним погіршенням російсько-кримських відносин, зміною хана та в цілому низьким фахом російських дипломатів.

Проголошення незалежності Криму, перехід в російське підданство ногайських орд і закріплення цих геополітичних змін Кючук-Кайнаджирським миром супроводжувалося посиленням російської присутності в регіоні і фактичним відстороненням офіційних структур Січі від вирішення кримських справ. Навпаки, дипломатичні контакти з Очаковим стали дуже плідними із закінченням війни. Це можна пов'язати з перенесенням центру ваги османської присутності в регіоні з Крима на Очаків. Також, після відкочування Єдисанської та Буджацької орд, Очаківська область стала в безпосереднє сусідство з Вольностями.

Мирною сторінкою в запорозько-татарських відносинах і важливою складовою запорозької дипломатії часів Нової Січі стала робота комісій для вирішення взаємних претензій 1745 р., 1749 р., 1752 р., 1753-54 рр., 1763 р., 1764-65 рр., 1768 р., завданням яких були розгляд і задоволення скарг з обох сторін, забезпечення миру на кордоні. Впровадження цієї специфічної форми дипломатичних контактів відбулося протягом перших післявоєнних років і було пов'язано як з особливостями взаємин Запорожжя з Кримом, так і станом російсько-турецьких відносин.

Умовно хід комісій можна поділити на три етапи: 1) Дипломатична та організаційна підготовка; 2) Власне конференція - з'їзд