Враховуючи те, що пануючою формою користування рибними угіддями на річках Дніпрі і Дністрі в кінці ХVIII ст. була експлуатація цих водних територій не власниками, а орендарями, в найбільше уваги приділимо саме висвітленню основних умов та форм оренди. За спостереженнями етнографа поширеними були два види оренди: довготривала, на час від трьох до шести років, і короткотривала - на один рік і менше. Відповідно спостерігалася й постійна тенденція зростання орендних цін на рибні угіддя. Так, у 1798 р. ціни на всі водні рибні угіддя у Херсоні були однакові і коштували 25 крб., а наприкінці 50-х рр. ХІХ ст. за угіддя лише Дніпра вже брали 281 крб. 50 коп. [10, с.338]. П. Рябков зазначав, що йому неодноразово доводилося вислуховувати розповіді рибалок про те, як "береговолодільці" силоміць вилучали у них сітки, і псували їх, якщо ловля здійснювалася без їхнього дозволу. Загалом, за свідченням рибалок, які записав П. Рябков, "вільного лову" залишалося тільки сітки на чотири (біля 200 сажень), тобто на самій середині лиману [11, с.337].

Таким чином, на кінець ХVIII ст. вільний лиманний промисел поступово став замінюватися платним, при цьому, згідно даних П. Рябкова, спостерігалася така тенденція - чим ближче до дніпровських угідь, тим суворішими були "береговолодільці" й умови оренди, а отже й важчим становище рибалки, і навпаки, чим ближче до Очакова, тим усвідомлення права на вільний промисел як у рибалок, так і у "береговолодільців" ставало більш стійким.

У тісному зв'язку з орендою рибальських угідь знаходився й процес збуту риби та встановлення цін на неї. П. Рябков звертав увагу на те, що і в цьому відношенні становище простого рибалки було залежним і невигідним. Так, рибалка, коли мова йшла про оренду рибних угідь, дуже часто змушений був відповідно до умов оренди, збувати рибу власникові або ж їх орендареві за заниженими цінами. Окрім того, в більшості випадків між рибалкою і споживачем риби стояв посередник, так званий "рибаса", - якщо він був скупником і продавцем, чи "шепотинник", - якщо він скуповував рибу для іншої особи. Особливо у великій залежності від посередників знаходилися ті рибалки, що займалися своїм промислом на водних угіддях, розташованих далеко від основних центрів збуту риби (Одеса, Миколаїв, Очаків, Акерман, Херсон і Станіслав). У своєму дослідженні П. Рябков наводить і реальні цифри прибутку, який міг отримати рибаса. Так, на початку великого посту одна особа закупила партію судака (600 пудів) по 80 коп. за пуд, а продала її в Одесі по 3 крб. 80 коп. за пуд. При цьому за перевіз товару вона заплатила 30 крб., інші розтрати склали 60 крб. Таким чином, було отримано чистого прибутку в 1 тис. 710 крб. або 300% за один тиждень [11, с.336].

На ціну риби суттєво впливав і кліматичний фактор. Зокрема, в період літньої спеки, коли риба швидко псувалася, ціна на неї різко падала. Такий стан був зумовлений ще й тим, що більшість рибалок не мала бажання витрачати гроші на сіль , а частіше - не мала коштів на це. Під час дослідження етнограф дійшов висновку про необхідність термінового врегулювання рибного промислу на лиманах Чорного моря та річках, що у нього впадають, оскільки подальше безгосподарне і хижацьке ставлення до рибних ресурсів могло призвести до їх знищення. Особливо негативну роль у цьому, на думку П. Рябкова, відігравали два фактори: застосування рибалками хижацьких засобів риболовства (коти, котци, гарди) та подальше зростання експлуатації рибалок "береговолодільцями", що змушувало першого вдаватися до безгосподарного винищення рибного царства з метою покриття значних витрат на промисел.

Окрім того, на розгляд комісії П. Рябков запропонував і ряд заходів, спрямованих на врегулювання рибного промислу, серед яких: встановлення десятисаженної берегової смуги, яка повинна була бути вилучена із приватної власності; введення положення про заповідні зони; встановлення офіційних термінів заборони вилову риби (наприклад, в період її нересту); заборона хижацьких засобів ловлі риби тощо [11, с.338].

Згідно з А. Скальковським рибальство було головним джерелом, набагато важливішим за землеробство, для прожиття бувших запорожців. Щодо соціальних об'єднань рибалок, то за Ф. Щербиною риболовецькі ватаги колишніх запорожців за своєю організацією поділялися на два види: перший - організовані власне із запорожців, вони напевне носили комуністичний характер, другий - так звані "тафи", які керувалися "господарями". Такі ватаги були притулком не лише козаків, але й різного роду бродяг. Після знищення Запорозької Січі напіввійськова організація риболовецького промислу занепала, однак сам промисел не зник, більше того хоч і у зміненому виді, але збереглися його основні соціальні об'єднання.

Згідно з даними зафіксованими П. Рябковим у ХІХ ст., всі артілі, як і раніше, поділялися на два види: перший - артілі, в яких засоби праці і капітал належав усім її членам; другий - артілі, в яких її члени брали участь лише