Політичне життя значно пожвавилося. Народження Руху (8-10 вересня 1989 р., Київ) було великою тактичною перемогою української опозиції і яскраво свідчило про застарілість існуючого політичного режиму. Це усвідомлював і сам "архітектор" перебудови М.С. Горбачов, який, нарешті, спромігся на пленумі ЦК КПУ 28-29 вересня 1989 р. відправити В.В. Щербицького, цього "зубра застою", у почесну відставку. Доба Щербицького на Україні закінчилась.

28 жовтня 1989 р. Верховна Рада УРСР, під впливом аналогічних заходів у сусідніх республіках, ухвалила закон про державний статус української мови. 1 грудня 1989 р. було оголошено про легалізацію Української католицької церкви. 21 січня 1990 р. на честь відзначення Акту про злуку (22 січня 1919 р.) Рух організував "живий ланцюг" між Львовом та Києвом - акцію, яка зібрала, за різними оцінками, від 400 тисяч до 3-х мільйонів чоловік.

Події 1989 - початку 1990 рр. довели, що український рух досяг необхідної критичної маси й тепер його найближчим завданням є завоювання політичної влади в республіці шляхом конкурентних виборів до Рад усіх рівнів. Головними суперниками виступили Демократичний блок (союз сорока неформальних товариств, виборча програма якого повторювала в основному декларації Руху) та КПУ. Але виборча кампанія відбувалась в нерівних конкурентних умовах (монополія КПРС/КПУ на владу та засоби масової інформації). У результаті КПУ зберегла свій вплив у зрусифікованій Південній та Східній Україні. Опозиція отримала перемогу на Заході й частково в Центрі. Головний підсумок виборів: похитнулось всевладдя Компартії; ствердилась віра опозиції у свої шанси; уперше Україна одержала демократично обраний парламент. Віднині її доля, здавалось, мала вирішуватися не в Москві, а в Києві.

Головне досягнення першої половини 1990 р. для Союзу та й для України - відміна статті 6 Конституції СРСР (лютий 1990 р.), що гарантувала "керівну роль" компартії в політичній системі радянського суспільства, та початок зародження реальної багатопартійності.

Починаючи з кінця 1989 - 1990 рр., новому керівництву ЦК Компартії України, яке очолював В.А. Івашко, випало працювати за незвичних умов ідейного й політичного багатоголосся. Саме від Руху та його союзників ішла енергія змін, слідували атака за атакою, лунали вимоги реформ. Влада перейшла в глуху оборону, намагаючись стримати руйнування старих структур. Барикади поки що умовні, але суперництво - реальне, безкомпромісне. Найбільш ефективними засобами опозиції стали мітинги, демонстрації, гасла, транспаранти. Тон виступів, особливо в значної частини керівників Руху, був месіанський.

Керівництво республіки, "відбиваючись" заявами й відчуваючи, що дедалі більше втрачає контроль над громадськими настроями, намагається опанувати ситуацію через економіку. Однією із причин падіння промислового зростання визнавалося те, що "партійні комітети відійшли від керівництва економікою".

Суперечливість дій - характерна риса нового керівництва КПРС/КПУ. Аналогічні тенденції виявилися й у діяльності Запорізького керівництва.

Роздуми із приводу суспільно-політичної ситуації в Запорізькому регіоні знаходимо в довідці ідеологічного відділу обкому КПУ (орієнтовно за текстом - травень 1990 р.). На думку авторів документу, "суспільно-політична обстановка в області значною мірою визначається тими процесами, які відбуваються тепер в обласній партійній організації". Процеси ж ці, пов'язані передусім із підготовкою до XXVIII з'їзду КПРС, виявилися в таких тенденціях:

диференціація комуністів області на підставі альтернативних платформ. Так, у Запоріжжі за ініціативою групи комуністів держуніверситету було створено партійний клуб "Демократична платформа", налагоджені контакти з аналогічними формуваннями Москви, Харкова та інших регіонів; клуб мав успіх у середовищі гуманітарної та виробничо-технічної інтелігенції; двоє співголів увійшли до Координаційної ради крайової організації Руху, але все ж таки більшість комуністів підтримала офіційний проект Платформи та Статуту КПРС, висловлюючись за єдність партії та розмежування з "деструктивними елементами";

зниженні чисельності обласної парторганізації: тільки в першому кварталі поточного року число комуністів, що добровільно залишили її лави, перевищило минулий 1989 рік; одночасно кількість тих, що вступили до КПРС, порівняно з відповідним періодом 1989 р., зменшилась майже втричі;

неодноразові прояви порушень первинними парторганізаціями вимог статуту про сплату та перерахування членських внесків;

зниженні ефективності роботи партійних працівників, а інколи - й прямій їхній деморалізації як наслідку безперервної публічної атаки на КПРС/КПУ з боку опозиційної преси, зростання національного руху в західних та центральних регіонах республіки, а також "відсутності чітких гарантій у питаннях соціального захисту";

падіння авторитету партійних, радянських, профспілкових, комсомольських органів, їхніх керівників, особливо помітне в обласному центрі, де під час виборів до республіканських та місцевих Ради не були обрані всі секретарі міському КПУ, голова й заступник голови міськвиконкому, ряд завідуючих відділами обкому КПУ, секретарі райкомів партії, обкому, міському, райкому комсомолу [25, арк. 1-2].

Оцінка становища відображала реальний хід подій та збігалася із загальнореспубліканськими тенденціями.

Звертаючись до аналізу діяльності Руху та інших неформальних об'єднань, компартійні функціонери стверджували, що "Демократичний блок", до якого увійшли й рухівські кандидати, незважаючи на "розбещену, безперервну агітацію" з її "ліворадикальними, екстремістськими й націоналістичними ідеями" та виразним антикомунізмом, продемонстрував на Запоріжжі "відвертий провал". Відзначали зміну тактики: блокування сил опозиції й навіть прибічників "Демплатформи" під егідою Руху, зміцнення його організаційної структури та зв'язків з іншими регіонами,