Слід зазначити, що російським командирам було досить складно виконувати свої обов'язки. В їх розпорядженні був адміністративний апарат, який складався переважно з тих же самих запорожців. Досить типовою була ситуація, коли офіцер, прибувши в повіт, довгий час розшукував командира з запорозької старшини, який досить спокійно відносився до наданих йому обов'язків, і перебував десь по своїх справах.

Окрім того, російські офіцери інколи просто побоювалися виконувати свої обов'язки, а саме робити облік зимівників. Поручик Корчагін, який був призначений командиром до Консьководського повіту, помилився у кількості зимівників більш ніж удвічі, оскільки вів перший облік зимівників здалеку.

У 1776 році на території Азовської та Новоросійської губерній були відкриті провінційні та повітові канцелярії. Оскільки управління колишніми запорозькими вольностями мало свою специфіку, були випрацьовані спеціальні інструкції щодо діяльності канцелярій. За інструкцією, що була надана Слов'янській провінційній канцелярії губернським товаришем Л. Алексєєвим важливим напрямком діяльності канцелярії було здійснення контролю над запорозьким населенням, його переміщенням та наявністю антиросійських настроїв. Для контролю за переміщенням населення воєводська канцелярія мала отримувати від земських комісарів щомісячно відомості про кількість населення [5, с.238]. Водночас ускладнюється механізм видачі проїзних документів. Відтепер для виїзду в іншу провінцію або за Дніпро необхідно було отримувати паспорти, за які вносився податок - 25 копійок. При цьому відпускати можна було тільки за порукою "домовитих хазяев". Члени канцелярії мали надавати настановлення земським комісарам, щоб вони разом з наглядачами контролювали зимівчан. Важливим напрямком діяльності провінційних канцелярій була також організація переведення зимівчан до слобод [6, с.23-33].

Окремо необхідно розглянути долю запорозьких зимівників. Частина із зимівників опинилася на поміщицьких землях, і їх мешканці згодом ставали поміщицькими підданими. Що стосується зимівників, що були розпорошені по державних землях, то вони перейшли до державних та військових слобід. При організації переселення зимівчан до слобід уряд керувався не тільки необхідністю заселення земель, але, перш за все, розумінням того факту, що запорозький зимівник після ліквідації Січі став осередком козацької автономії. Восени 1776 року Г. Потьомкін подав записку Катерині ІІ, в якій замість існуючих 4 гусарських поселених полків, Сербського і Волоського полків, 2 ескадронів Грузинського, 3 ескадронів Угорського та 2 ескадронів Московського легіонерів пропонувалося створити 9 гусарських та 6 пікінерних полків. До нових полків приписувалися величезні регіони у Азовській та Новоросійській губерніях, на яких проживали запорозькі козаки [5, с.355]. Окрім того, відводилися спеціальні місця в губерніях для формування державних слобід з колишніх запорожців. Втім, одразу після ліквідації Січі доля запорозьких зимівників викликала певні сумніви у місцевої адміністрації. Так, М. Муромцев, влітку 1775 року оглянувши місця, де розташовувалися зимівники, запропонував Г. Потьомкіну не переселяти зимівчан, а просто підселяти до них переселенців, і таким чином утворяться нові слободи. Але генерал-губернатор не підтримав дану пропозицію. Залишивши зимівчан по своїх місцях, місцева адміністрація на довгий час ускладнювала собі здійснення нагляду за ними. Окрім того, зимівники розташовувалися в найкращих для господарювання землях, які були предметом зацікавленості адміністрації.

Водночас нові слободи створювалися не завжди в найкращих місцях для поселення. Так, в Азовській губернії державні слободи створювалися по річці Берді, берегу Азовського моря, від фортеці Петровської до річки Кальміуса, які за характеристикою самого ж губернатора були: "в местах безлесых, от прочих жителей отдаленных" [7, арк.253]. Звичайно, перспектива життя у новостворених слободах запорожців не влаштовувала, а тому, не дивлячись на зусилля місцевої адміністрації, вони мешкали на старих місцях. Але генерал-губернатор намагався прискорити процес. В 1777 В. Чертков за вимогою Г. Потьомкіна складає програму, яка мала заохотити козаків переходити до державних слобід [7]. За пропозицією азовського губернатора, всі запорожці, що переселялися до слобід, звільнялися від податків, постоїв, окрім самих необхідних. Їм дозволявся також вільний продаж горячого вина, без сплати податків. Оскільки в тих місцях був брак деревини, тим, хто переселявся, видавався ліс для будівель. Щодо тих, хто залишався по зимівниках, то вони все ж звільнялися на три роки від сплати поземельних податків, але вдвічі зростала підводна повинність. Окрім того, заборонялося будь-куди видавати паспорти. Проте, незважаючи на ці заходи, запорожці залишалися по зимівниках. Однак з кінця 70-х років, внаслідок укріплення зовнішньополітичних позицій Російської імперії, ситуація у краї почала змінюватися. Російський уряд почував себе більш впевнено на південноукраїнських землях, і розпочав наступ на зимівники. Навесні 1779 року Новоросійський губернатор М. Язиков наказав сповістити усіх зимівчан про обов'язкове переселення до слобід. Знову ж таки розроблюється програма з переселення, в основі якої лежить проект В. Черткова. Бажаючим переселитися надавалися численні пільги. Козаки зберігали за собою зимівники, хутори для утримання худоби, звільнялися від утримання пошт, державних і військових нарядів, усіх податків на два роки, їм надавалися білети для отримання казенних лісів. Дозволялося за бажанням переселятися в слободи в інших повітах. З тих, хто не бажав переходити, у повній мірі збиралися податки. Вони мали нести весь тягар постоїв військових команд [6, с.45-48]. Порівняно з попередніми проектами