С. А. Лепявко

ПРОБЛЕМА ЗАХИСТУ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ВІД ТАТАРСЬКИХ НАПАДІВ І СТАНОВЛЕННЯ КОЗАЦТВА

Спустошливі татарські напади, які розпочалися з кінця XV ст., були викликані змінами геополітичної ситуації в Північному Причорномор'ї. Турецька імперія поширила свої володіння на пониззя Дністра і Дніпра. Васальну залежність від неї визнали Кримське ханство і Молдавське князівство. Особлива і довготривала агресивність татар щодо населення українських земель пояснювалась насамперед економічними факторами - пошуком ясиру для наступного продажу до Туреччини. Водночас йшлося про особливе становище прилеглих до турецьких володінь християнських земель. Тактика випаленої землі і постійного терору, як ми бачили, була улюбленим прийомом турків на Балканах. Продовжувалася вона і в Причорноморському регіоні, але вже силами татар. Жертвами татарських нападів стали всі українські землі Литовського аж до Чорнобиля і Перемишля на півночі. Польська Корона і Велике князівств Литовське, які знаходились під владою представників династії Ягеллонів спочатку були застані зненацька, а потім проводили по відношенню до Криму схожу неефективну політику. Розглянемо її' докладніше.

Перші походи татар викликали спроби спротиву з боку Польщі. Найяскравішим прикладом цього є переможний похід на Поділля королевича Яна Ольбрахта у 1489 році. Це був перший, але водночас і останній випадок, коли представник правлячої династії очолював виправу проти татар.

Але татарські напади майже не зачіпали етнічно польських земель і тому польська шляхта і залежна від неї влада швидко охололи до клопіткої справи організації оборони. Про неї лише постійно нагадувала шляхта українських воєводств, войовничо настроєні публіцисти і особисто король. Адже, коли з 1501 року польський і литовський трони знову опинилися в одних руках, спільний монарх, принаймні, був добре обізнаний з проблемою. Тому саме королю належали всі спроби змінити ситуацію на краще, інша річ, чи давали вони якийсь результат. Постійним опонентом короля виступала великопольська шляхта, від якої залежало головне - отримає король гроші на військо, чи ні. І вони виділялись в основному у тих випадках, коли загострювалася ситуація на молдавському прикордонні, яке з часом фактично перетворилося на прикордоння польсько-турецьке. Завдяки цьому на початку XVI ст. утримувалась невелика, до двох тисяч чоловік, "поточна оборона" на Поділлі [1, б.28], яка одночасно мала завдання і захисту від татар.

На сеймі 1512 року король Сигізмунд висунув свій план повної реорганізації оборони - щоб протягом кожного календарного року на південному кордоні служила одна п'ята частина польської шляхти. І так, змінючись щорічно, вся шляхта протягом п'ятирічного циклу мала постачати військовий контингент на захист кордону. Ті ж шляхтичі, які не хотіли, або не могли відбувати службу, могли замість неї сплачувати відповідний податок для забезпечення найму жовнірів. Виконання такого плану, на думку класика польської воєнно-історичної науки К. Гурського, дало б можливість тримати проти татар до тридцяти тисяч чоловік шляхетського ополчення, або вісім тисяч жовнірів - цифри, цілком достатньої для вирішення проблеми. Однак на сеймі шляхта виступила проти цього плану. Згодом через сеймики король нібито умовив її, але пописи для рушення так і не були складені і все закінчилося нічим. Сейм 1515 року дав лише символічну суму, якої могло вистачити тільки на утримання прикордонної сторожі.

У 1516 році, коли відбувся великий татарський напад на Галичину, великопольська шляхта проігнорувала заклики до посполитого рушення. У 1581 році король намагався реанімувати свій план щорічного посполитого рушення, але його обговорення на сеймі звелося до взаємних звинувачень, Шляхта дорікала королю, що той не захищає Поділля, а той відповідав, що робить все можливе в рамках виділених йому коштів [2, Э.440-460]. У 1519 році відбувся особливо великий напад татар на Волинь і Галичину. За хроніками Мартина Бєльського і Матвія Стрийковського, орда налічувала до восьмидесяти тисяч чоловік. Татари покрили беззахисні землі "мов саранча". На Волині було зібрано кілька тисяч чоловік під командування князя Костянтина Острозького, до яких прилучилися і загони шляхти з Галичини. Під тиском польських радників, Острозький дав татарам битву під Сокалем, але зазнав поразки [3, б.1007-1009; 4, б.392].

У таких умовах сейм в Торуні затвердив новий план оборони. Згодом, 28 квітня 1520 року була видана ординація, яка, як вважає сучасний польський дослідник, М. Плєвчинський, поклала початок новій організації "поточної оборони". За ним, сили оборони ділилися на три угруповання: перше - передова сторожа; друге - загони безпосереднього прикриття Поділля між Кам'янцем і Хмільником і третє - головні сили в районі Буська-Олеська, де мав знаходитися у випадку небезпеки головний військовий обоз з артилерією. Звернімо увагу на ту обставину, що основне військо мало збиратися навіть північніше Львова, тобто реальним його завданням було прикриття польських, а не українських земель. Не випадково, К. Гурський вважав, що таким чином весь тягар боротьби з татарами було знову офіційно перекладено на плечі шляхти українських воєводств і тому це не могло дати належного ефекту [2, б.460]. Тим більше, що гроші на утримання війська шляхта давала в залежності від настрою. Так, у 1б2з році їх не було виділено зовсім. Наступного року відбулася ціла серія спустошливих нападів. Спочатку в Галичину завітали турки, яких змогло відбити військо з місцевої шляхти на чолі з Миколою Фірлеєм. Але слід