І у цьому випадку знову проявилася головна проблема оборони - організаційна. Король найняв за свої гроші дві тисячі жовнірів, потім віддав наказ про мобілізацію кожних десятого з міщан і селян. Згідно традиції, він закликав до збору і посполите рушення. Адже у випадках, коли противник вступав у межі Корони, явка шляхти в ополчення мала бути обов'язковою. Та великопольська шляхта знову відповіла скаргами і відмовами. Вже після нападу вона погодилася було на податок, але потім знову змінила рішення. Було придумане інше - набирати по кілька сот чоловік шляхти з кожного воєводства до так званих воєводських хоругов, які мали утримуватися за рахунок тих же воєводств. Але згідно запропонованій сеймом квоті, основна частина цих рот мала набиратися знову-таки з українських воєводств. Так було набрано дві тисячі чоловік, але і цей спосіб набору війська виявився неефективним.

Дещо стривожило шляхту просування турків на північ після перемоги над угорцями у битві під Мохачем у 1526 році. Тоді ж з намови султана стався черговий напад татар. Тому на сеймі в Піотркові шляхта погодилася на введення земельного податку, за який можна було б набрати військо чисельністю до чотирьох тисяч чоловік, що і було зроблено у 1528 році [1, б.28; 2, б.94-98; 4, б.394; 5, б.1040]. Але цей податок мав затверджуватися щорічно і все фактично повернулося до попереднього становища - у 1529 році на службі залишилося всього шістсот чоловік. Надалі, у 1530-1550-х роках чисельність "оборони поточної" на Поділлі коливалася від нуля (у 1555-1556 і 1559-1563) або трьохсот-шестисот до п'яти тисяч чоловік (тільки один 1539 рік). Найчастіше це була цифра в одну тисячу чоловік. І це при тому, що, на думку найавторитетнішого польського воєнного діяча тієї доби гетьмана Яна Тарновського, достатня чисельність постійного війська на кордоні мала становити дев'ять тисяч чоловік. І знову основною перепоною у здійсненні таких планів був польський сейм, який розглядав затвердження податків у контексті обсягу політичних прав короля. Так, наприклад, у 1554 році король Сигізмунд Август і Ян Тарновський даремно намагалися переконати послів сейму в необхідності спільної оборони південних кордонів Польщі і Великого кн. Литовського. Щороку на сеймах відбувались і дебати про виділення податку. Шляхта українських земель безперервно просила допомоги і нарікала на великопольських делегатів сейму, які, маючи більшість голосів, вирішували всі питання, але тим було байдуже [1, б.29-33].

Чотирьохрічна відсутність державних збройних сил на Поділлі у 1559-1563 роках була настільки очевидним нонсенсом, що у березні 1563 року сейм нарешті прийняв рішення дійсно принципового значення. Було затверджено постійний податок на військо, який обраховувався однією четвертою частиною доходів з королівських земель. Зауважимо, що, по-перше - і тут шляхта вирішила питання не за власний рахунок; і по-друге - король, котрий завжди посилався на сейм, теж лукавив, бо при великому бажанні, міг виділяти доходи з королівщин і сам.

Утворене таким чином військо дістало назву кварцяного (від "кварта" - чверть). Його значення оцінюється польськими спеціалістами досить високо, насамперед, як кузні професійних військових кадрів. Інша річ - реальна спроможність кварцяного війська забезпечити належну оборону кордону. На кварцяні гроші можна було набрати тільки біля чотирьох тисяч чоловік. Крім того, хоча відразу малося на увазі південно-східне прикордоння, але ним театр військових дій кварцяного війська не обмежувався. Тому новосформовані кварцяні роти були відразу направлені на північ - на війну в Інфлянтах. І проти татар у 1564-1568 роках війська на Поділлі знову або не було зовсім, або воно налічувало сто п'ятдесят - двісті сімдесят - чотириста - п'ятсот вісімдесят два чоловіки [1, б.34-35; 2, б.104-107].

Інша ділянка українсько-татарського прикордоння знаходилася в межах Великого кн. Литовського. Ситуація у цьому регіоні була ще складнішою, ніж на території, підлеглій Польщі. Якщо перший дійсно великий і спустошливий напад татар на Київ у 1482 році викликав хай запізнілу, але дієву реакцію влади, коли на відбудову київського замку були мобілізовані тисячі ремісників з різних міст країни, то згодом ситуація різко змінюється. Відгороджені від українського лісостепу болотистою долиною Прип'яті білоруські землі (не кажучи вже про литовські), лише кілька разів бачили татар на власні очі [6, с.135-156]. Верхівка країни не помічала проблеми ще і тому, що її власні земельні володіння майже не зазнавали спустошень. І тому, хоча за підрахунками польського дослідника Й. Охмянського Велике кн. Литовське до 1569 року зазнавало татарських нападів принаймні сімдесят п'ять разів [7, б.364], адекватної реакції на татарську загрозу не було.

З кінця XV ст., коли Литва була змушена вести безкінечні війни проти Москви. Кримське ханство до кінця першого десятиріччя XVI ст. виступало союзником останньої, зусилля литовського уряду були спрямовані на дипломатичне вирішення проблеми з татарами. Литва розпочала виплату Криму щорічної данини (у вигляді "упоминок"), що, однак, не припинило татарських нападів, а, навпаки, її вчасна невиплата часто служила додатковим приводом для їх продовження. Як справедливо вказував М. Довнар-Запольський "країна платила їм двічі - упоминками і розореннями" [8, с.18].

Основною ланкою оборони українських