земель Великого кн. Литовського від нападів татар вважалися замки. Їх становище проаналізоване в історіографії дуже докладно [7, б.367-378; 9; 10, с.1-7; 11, с.1-9; 12, с.35-41; 13, б.254-265], тому зупинимося на цьому коротко. Ревізії замків середини XVI ст. дають нам всього тринадцять господарських (державних) замків на території литовської України. Це замки володимирський, луцький, кременецький (Волинь), брацлавський і вінницький (Брацлавщина), київський, житомирський, овруцький, чорнобильський, мозирський, остерський, канівський і черкаський (Київщина). З одного переліку видно, що висунутими вперед назустріч степовій зоні були тільки черкаський, канівський, брацлавський і вінницький замки. Вони мали важливе стратегічне значення і прямо служили потребам оборони всього краю, хоча б як центри збору інформації і раннього попередження про татарські напади. Та між замками Придніпров'я і Побужжя була відстань понад двісті кілометрів і на цьому відтинку в першій половині XVI ст. не було жодного укріплення. Ще наприкінці XV ст. татари зруйнували на цій місцевості звенигородський замок, а значно пізніше тут з'являється замок в Білій Церкві.
Таким чином, українські господарські замки були зосереджені на Поліссі в басейні Прип'яті, що дає підстави твердити, що лінія оборони Великого кн. Литовського від татарських нападів проходила саме тут. А це значить, що, як і у випадку з Польщею, більша частина українських земель була свідомо віддана на поталу татарам.
Наступна особливість у становищі українських замків, яка є особливо наочною - це стан їх укріплень. Ревізії середини XVI ст. рясніють повідомленнями про їх поганий або надзвичайно поганий стан, внаслідок недбалості при будівництві (у Черкасах), або фізичного старіння. Стіни замків хиталися від вітру, башти погнили, гармат і гаківниць було мало, та й ті поржавіли, пороху і куль вистачало хіба що на кілька пострілів.
Які ж збройні сили стояли на обороні українського прикордоння? Найточніше можна відповісти - майже ніяких. В українських замках більш-постійно фігурує наймана рота в Києві чисельністю сто-двісті чоловік. В кількох інших містах (Черкасах, Каневі, Вінниці) за всю першу половину XVI ст. вони зустрічаються лише кілька разів. На утримання згаданих рот тратилося по кілька сот коп грошей на рік. I лише один раз - у 1538 році на українському прикордонні перебувало дві тисячі чоловік, та й ті, очевидно були зібрані у зв'язку з молдавськими справами [7, б.384-385,387]. !нша складова збройних сил - посполите рушення, загальна мобілізація боярства-шляхти Великого князівства, для українських земель не мала жодного значення. !нша річ, шляхетське ополчення українських воєводств, насамперед Волині, надвірні корогви українських магнатів і в цілому - місцеве населення. Саме воно несло весь тягар випробувань татарськими нападами. Фактично всі жителі прикордоння несли військову повинність. В містах-замках фактично не існувало особливої різниці в становищі бояр, замкових слуг і міщан [8, с.81-87]. Вони відбували сторожу, ходили разом із старостами за татарами, утримували замки та ін. Різниця між ними полягала тільки в задокументованих особливостях окремих видів служби. Населення більш віддалених від прикордоння земель несло військові повинності більш опосередковано. Шляхта Волині в очікуванні татар подовгу проводила час "з коня не зсідаючи", що виснажувало і її і господарства. При цьому фактично єдиним дійсно боєздатним видом збройних формувань були надвірні війська українських магнатів. Вони складалися в основному з дрібної шляхти-клієнтів магнатів, тому жорстка особиста залежність давала можливість для підтримки в них належної дисципліни [14, б.60-65]. Таким же чином формувалось ядро загонів прикордонних урядників, здебільшого, представників тих же магнатських родів. У будь-якому випадку це були місцеві формування, які не підтримувались урядом ні фінансово, ні організаційно. Тому з цих причин важко говорити про серйозне ставлення литовського уряду до справи оборони України. В польській історіографії поширена протилежна думка [7, б.377]. Однак вона ґрунтується на розгляді не реальних заходів, а декларацій, які переважно не втілювалися в життя., і без співставлення масштабів потреб із навіть вжитими заходами.
У надзвичайних умовах населення України залишилося наодинці зі своїми проблемами і було змушене розв'язувати їх самостійно. Власне, і влада пропонувала тільки такий шлях вирішення проблеми. Адже ремонт і направа українських замків, сторожова служба та ін. - все це було покладено на плечі місцевого населення.
Питання оборони українських земель розглядалося і на Люблінському сеймі 1569 року. Частина польських депутатів навіть остуджували голови своїх колег при їх прагненні прибрати до своїх рук українські землі, оскільки разом на Польщу лягала і вся вага відповідальності за їх оборону [15, с.15]. Однак інкорпорація українських воєводств до складу Корони відбулась. Військова влада на татарському прикордонні повністю зосередилася в руках польських гетьманів. Початково в українському суспільстві існували сподівання на покращення ситуації з обороною краю. Надії на це давали і заходи гетьмана Яна Тарновського. Під час ревізій українських замків 1570-1571 років міщани вказували на можливі заходи для покращання ситуації, а ревізори не тільки їх занотовували, але давали уряду і своє бачення проблеми [16, б.4-35].
Але, як і завжди, надії українців на допомогу з боку чужої влади не виправдались. Польські кварцяні роти залишилися стояти на Західному Поділлі, а весь тягар оборони українських земель було офіційно покладено на місцеву владу і населення, а коштів на це майже не виділялось.
Оскільки докладніше про розвиток ситуації