Лише у 1920-1930-х роках повний перегляд вже давно усталеного стереотипу здійснив польський дослідник О. Гурка. Він вважав, що загальна чисельність всього населення Кримського ханства не перевищувала у XVI ст. двісті п'ятдесят, в середині XVII ст. триста шістдесят, а в цілому ніколи більше п'ятисот тисяч чоловік. Виходячи з максимально можливих мобілізаційних можливостей татар, коли на війну дійсно піднімалося все здатне сидіти на коні чоловіче населення, О. Гурка рахував чисельність татарського війська не більшою за двадцять тисяч чоловік (тобто, біля десяти відсотків населення), а разом з ногайськими татарами - до сорока тисяч [20, б.223,250-251,286]. Сучасні польські дослідники в основному визнали докази О. Гурки, рахуючи чисельність найбільших орд до п'ятдесяти тисяч чоловік, але не більше [1, б.55; 21, б.42]. Цікаве у цьому плані визнання Й. Охмянського, який вказав, що підтримує думку О. Гурки, хоча особисто схильний рахувати військо татар до кількох сот тисяч чоловік [7, б.359].

Той же О. Гурка вперше співставив з силами татар мобілізаційні можливості Польщі і Литви. Беручи, на відміну від Криму, мінімальний (один) відсоток за основу мобілізаційних можливостей цих держав і згодом Речі Посполитої в цілому, він вказав, що Польща могла виставити до шестидесяти тисяч, а Литва до сорока тисяч чоловік війська, тобто разом - до ста тисяч чоловік. Уже виходячи з цього, О. Гурка зробив висновок, що Польща більше говорила про боротьбу з татарами, аніж її вела, оскільки для знешкодження Криму було непотрібно навіть прикладати надзвичайних зусиль [20, б.295].

Поряд з чисельністю військ у співвідношенні збройних сил Кримського ханства і Польщі та Литви важливе значення мали їх військова підготовка і озброєння. I у цьому відношенні повна перевага сил була на боці польсько-українських сил. Якщо кримському хану вдавалося зібрати максимально можливу орду, то значну її частину було важко назвати військом. Адже багато татар взагалі не мала зброї, а замість неї використовувала палиці і кінські кістки. Основна частина татар була озброєна лише луками із стрілами. Шабля зустрічалася рідко, а щитів у них не було зовсім [див. напр.: 18, с.11; 22, с.168]. I тільки невеликий відсоток із найбагатших татар або гвардії хана мав повноцінне озброєння (шабля, кинджал, щит, панцир). Вогнепальною зброєю у XVI ст. татари не користувалися взагалі.

Озброєння татарської кінноти диктувало і відповідну тактику їхніх дій, добре описану сучасниками. Вона базувалася на двох факторах - швидкість плюс раптовість. Татари уникали штурмів фортець, не витримували відкритого бою і не йшли на рукопашний бій. Якщо вони таки починали бій, то цим лише перевіряли силу опору противника, а, отримавши відсіч, відразу відступали. Штурми фортець, особливо повторні татари здійснювали тільки тоді, коли розраховували на особливо велику здобич. Татарське військо не витримувало сутички із значно меншими підрозділами добре підготовлених і озброєних кварцяних жовнірів і українських козаків, тому завжди намагалося оминати їх. Отже, головна проблема оборони полягала навіть не в чисельності збройних сил, а в належній її організації. Важливо було мати систему швидкого реагування на татарські напади, яка б включала в себе розвідку, сторожову службу і ефективні мобілізаційні заходи. Прикладами такої організації для Речі Посполитої могли служити сусідня московська украйна і Військовий Кордон в Xорватії'. Польська влада так і не змогла цього зробити. Це особливо дивно, оскільки термін збору татарської орди сягав чотирьох місяців і про це знали всі, хто хотів [21, б.55]. Відомо також, що українське козацтво фактично створило власну ефективну систему розвідки і сторож, що татар затримували переправи через Дніпро, що були добре відомі улюблені терміни їх походів і основні шляхи пересування. Тому і військовий техніко- тактичний бік справи яскраво свідчить про дійсні причини провалів оборони України.

Ці історичні реалії мають принципово важливе значення для розуміння найсуттєвіших проявів буття українського суспільства тієї доби і формування ментальності українського народу [23, с.269; ]. Життя "яко на Україні" означало постійну небезпеку, кров і попелища, які з покоління в покоління супроводжували українців у всіх регіонах, аж до півночі Галичини і Полісся. Полишені напризволяще мешканці України не знали премудрощів наукових теорій про функції держави, серед яких захист зовнішніх кордонів відноситься до найважливіших. Але вони сповна розплачувалися за таку політику і мали робити з неї відповідні висновки. Можливо, що саме тут треба шукати і одну з головних причин відчуженості українців від польсько-литовської держави (а також держави як суспільного інституту в цілому), "невдячності" до її культтрегерської ролі і навіть майбутнього переходу козацької верхівки на бік Москви, яка могла захистити від зовнішніх ворогів (інша річ - якою ціною).

Лише у світлі історії Великого Кордону можна зрозуміти і процес становлення українського козацтва [24, с.20; 25, с.3]. Найістотнішим є те, що в силу об'єктивних причин його поява була неминучою. Козакування було споконвічним явищем степового прикордоння. Не випадково, що перші згадки про козаків з'являються з першими татарськими нападами на українські землі, коли стратегічна ситуація навколо них принципово змінилась. За відсутності нормальної або будь-якої оборони краю козацтво мимоволі було змушене брати на себе цілий ряд оборонних функцій. Знамените козакування українських урядників теж виникло не від