Т. В. Грушева, І. А. Біла

СТАНОВИЩЕ ОБНОВЛЕНСЬКОЇ ЦЕРКВИ В УКРАЇНІ У 20-Х РОКАХ XX СТ. (ЗА МАТЕРІАЛАМИ ЗАПОРІЗЬКОГО РЕГІОНУ)

На сьогодні дедалі частіше предметом наукових досліджень обираються проблеми історії українського православ'я. Сучасна строкатість проблем міжконфесійного середовища вимагає певних шляхів їх вирішення і звертає увагу дослідників на пошук аналогій в минулому. Однією з таких проблем є питання обновленського церковного руху в православній церкві України в 20-30-х рр. ХХ ст. Інституційно оформившись, Обновленська церква зайняла впливову "нішу" в релігійному середовищі України; її діяльність вплинула на релігійні настрої суспільства та міжконфесійні взаємини.

Радянська історіографія цієї конфесії не чисельна. Найбільш повне дослідження розвитку Обновленської церкви було проведено в праці О. О. Шишкіна [1]. Автор на основі кількісної джерельної бази з'ясував витоки, причини та сутність обновленського руху в Російській православній церкві, його особливості в 20-ті роки XX століття. Але найбільшу увагу зосереджено на розколі в православ'ї, що відбувся після виникнення й оформлення Обновленської церкви.

Висвітленню історії Обновленської церкви й обновленського руху також присвячений ряд праць православних діячів, що вийшли за кордоном у радянський період. За своїм характером ці праці є антиобновленськими та переважно однобічно зображують історію Обновленської церкви 20-х років. Велика увага приділяється розколу Російського православ'я, винуватці розколу зображуються як "лжецерковники", і сама конфесія характеризується як штучне явище. Такий історіографічний напрямок представлений роботами Л. Л. Регельсона та спільною працею А. Е. Левітіна-Краснова та В. В. Шаврова [2; 3]. Робота Л. Л. Регельсона містить чимало документів, що відтворюють історію Обновленської церкви, зокрема автор подає списки ієрархів, що перейшли до обновленства або покинули цей рух, в тому числі і в радянській Україні.

Сучасна українська історіографія репрезентована багатьма ґрунтовними працями, адже науковці, що займаються цією проблемою, залучають найцікавіші, за радянської доби - секретні архівні матеріали, що проливають світло на специфічне становище Обновленської церкви в Україні. Одним із перших до проблеми Обновленської церкви звернувся В. О. Пащенко [4; 5; 6]. Автор на основі багатьох архівних документів проаналізував українське обновленство та зосередився на доказі причетності ДПУ до появи даної конфесії. Саме факт співпраці обновленських лідерів з державною владою за посередництва органів ДПУ, вивчення контактів обновленства з радянською владою стали предметом дослідження багатьох науковців [7-11]. Крізь призму модернізаційних змін в суспільстві розглядає історію конфесії О. М. Ігнатуша [12; 13]. У своїх працях дослідник підкреслює неоднорідність цього руху, убачає в ньому продукт доби модернізації, звертає увагу на зв'язок національного та державно-політичних чинників у обновленському русі.

Проте поза увагою науковців залишається низка проблем, що пов'язані з поширенням обновленського руху, його динамікою розвитку, організаційною структурою Обновленської церкви, соціальними чинниками існування церкви, її роллю в житті суспільства, регіональними відмінностями.

Саме висвітленню функціонування Обновленської церкви на прикладі Запорізького регіону присвячена дана стаття.

З приходом більшовиків до влади після Жовтневого перевороту докорінно змінилося становище православної церкви, проти неї була розгорнута широка антирелігійна кампанія, основною метою якої стало знищення релігії та церкви як інституту. Для досягнення мети радянська влада виробила цілу низку тактичних заходів: від закриття храмів та репресій проти духовенства до більш вишуканих - розкольницької діяльності між духовенством, що діяла за принципом: "розбрат у них - для нас краще" [14, арк. 243]. Радянська пропагандистська машина активно генерувала листівки, плакати, літературу з метою викоренення релігійного світогляду населення та заміни його науковим.

На цьому фоні починає активно діяти обновленський рух - рух у православній церкві, що виник після Лютневої революції 1917 р. з метою оновлення, "очищення Церкви". Для цього передбачалося провести демократизацію церковного управління та модернізацію в дусі часу всього релігійно-церковного комплексу. Обновленці розробили низку програмних реформ, що охоплювали всі сфери церковного життя. Яскрава риса реформаторських поглядів обновленців - це використання доктрини "християнського соціалізму". Історична місія першопочаткового християнства, за твердженням обновленців, полягала в знищенні соціальних протиріч, політичної і економічної нерівності, тобто у встановленні соціальної справедливості на землі. Саме завдяки встановленню радянської влади, на думку обновленців, склалися умови модернізації православ'я в дусі "християнського соціалізму". Тому представники обновленства перейшли на позицію лояльності до радянської влади, аби вільніше "без втручання" проводити модернізацію церковно- релігійного комплексу, чим пізніше і скористалися провідники антирелігійної політики.

Обновленські громади стрімко поширювалися, і вже в другій половині 1922 р., на думку В.О. Пащенка та А.М. Киридон, одна з течій обновленства - "Жива Церква" - з'явилася в радянській Україні [6, с. 134]. В багатьох містах і селищах проводилися збори духовенства і мирян, на яких роз'яснювалися релігійні основи обновленства, питання програми церковного оновлення православ'я, ухвалювалися рішення про входження до групи Живої церкви, обиралися комітети, до яких входили "живоцерковні" священнослужителі. Так, миряни Орлянської церкви Балківського району Запорізького округу після доповіді протоієрея Травлєєва "беззаперечно приєдналися до обновленської орієнтації та саме тут прийняли таку" [14, арк. 246].

Найбільша динаміка розвитку обновленських громад припадає на 1924-1925 рр. Чисельному зростанню громад сприяло і організаційне оформлення Обновленської церкви: за рішенням Першого помісного собору, що відбувся 25-27 жовтня 1923 р. у Харкові, була утворена Українська Синодальна церква, яку очолив митрополит Пимен (Пєгов). А за рішенням Другого помісного собору (16-17 травня