У звіті про роботу Катеринославського губернського ліквідаційного комітету за 1924 р. на Катеринославщині налічувалося 147 обновленських громад. Найбільше громад діяло в Запорізькому, Бердянському та Мелітопольському округах: 78, 34 та 5 відповідно [16, арк. 3]. На 1925 р. в Катеринославській губернії налічувалася вже 191 обновленська громада. Найбільша їх чисельність припадала на Запорізький (35 громад), Бердянський (71 громада) та Мелітопольський (9 громад) округи [17, арк. 63].

Всього в Запорізькому окрузі на 1924 р. налічувалося 150 релігійних громад, з них тихонівських (опоненти обновленців, що залишилися вірними традиційному православ'ю) - 45, а обновленських - 35, тобто Обновленська церква посідала друге місце серед всіх зареєстрованих конфесій. Проте обновленська громада була найчисельнішою за кількістю прихожан - 53682 чоловіки (прихожан громад тихонівської орієнтації налічувалося 53550 чоловік) [14, арк. 156].

Така кількість прихожан Обновленської церкви свідчить про те, що вона мала свою соціальну базу, тобто своїх прихильників, та була усталеним фактом існування в громадянському та церковному житті суспільства. Крім того, за рішенням Першого Всеукраїнського помісного собору у Харкові 25-27 жовтня 1923 р. обновленці відмовилися навіть від обмеженої програми реформ, що була затверджена на Помісному соборі в Москві, та звели зміст реформ лише до собороправності та українізації Української Синодальної церкви. Радикальні ідеї, які викликали негативне ставлення серед населення, - зміни в зовнішньому вигляді та в сімейному житті обновленських священнослужителів (одружений єпископат, повторний шлюб) - були на соборі відкинуті. Адже прихожани, в більшості своїй сільські жителі, за словами секретаря Бердянського Окрліквідкому т. Якимова, "в глибину віровчення не вдаються і не розуміють різниці", основною розпізнавальною ознакою обновленців для них залишався лише зовнішній вигляд, тому "якщо піп обновленець волосся не стриже, дотримується старого стилю та не ходить до жінок", то віруючі приймали його [14, арк. 227].

Чисельне зростання обновленських громад певною мірою залежало від лояльності радянської влади до обновленської церкви, що виражалося в "підтримці" цієї конфесії на противагу іншим конфесіям. Основні засади такої підтримки втілювалися у сприянні реєстрації уставів релігійних общин, адже вони мали легальне діюче управління, "що має право засвідчувати підписи своїх прихожан в уставі" [14, арк. 225], наданні дозволу на користування обновленцям печаткою і штампом Окружного Єпархіального Управління [18, арк. 35], забороні створення і реєстрації благочинних рад інших орієнтацій, крім обновленської й ін. Також існувала певна практика передачі православних храмів обновленським угрупованням. Проте, декларуючи таку практику, радянські діячі робили "ведмежу послугу" представникам обновленської течії: насильно передавали храми, використовуючи міліцію, рубали іконостаси, саджали представників тихонівської орієнтації в допр (різновид в'язниці) [14, арк. 242].

Всі ці заходи не тільки не сприяли підвищенню авторитету Обновленської церкви, але навпаки підривали довіру прихожан до даної конфесії і збільшували симпатію до офіційної, патріаршої православної церкви. В очах віруючого населення вона виглядала як мученицька та отримувала додаткову підтримку. Самі партійні діячі, бачачи результати своєї "підтримки", зазначали, що не знають навіщо "... ці обновленці. Вони не авторитетні. Їх підсилення посилює тихонівщину, зростають секти. Ми колемо тихонівщину шпилькою." [14, арк. 237].

Сама практика примусової передачі молитовних будинків обновленцям наштовхнулася на перешкоду. Через незначну чисельність обновленських громад на початковому етапі влада пішла їм на поступки - був взятий курс на те, "... щоб зробити обновленські благочиння з меншою кількістю приходів" [14, арк. 229], але основними директивами партії по відділенню церкви від держави вимагалася передача храмів церковним общинам, які налічували не менш як 50 чоловік. Проте владні структури гідно вийшли з такої ситуації. На місцевому зібранні секретарів окрліквідкомів Запорізького округу було запропоноване таке вирішення проблеми: "... хочете знайти 50 чоловік обновленців і передати їм церкву, а чи не краще перегородити церкву та передати її у взаємне користування общинам, щоб дати їм можливість перегризтися та перебитися" [14, арк. 243].

Така тактика відповідала загальній розкольницькій антирелігійній програмі, яка передбачала, що в загальній ворожнечі церковні громади самі себе знищать. Тому боротьба йшла не лише проти традиційної, патріаршої церкви, а й проти обновленської. У циркулярі, виданому радянською владою від 18 червня 1923 р., зазначалося, що "ми боремося однаково рішуче проти старої та нової ("мертво)" та "живої" церкви), проте маємо завдання поставити в кут питання розколу і там, де він ще неповний, і там, де наш занадто поспішний натиск на релігію та церкву взагалі може сприяти возз'єднанню обох частин, спрямувати тимчасово найотруйніші свої стріли проти "мертвої" церкви" [19, арк. 7].

Така доктрина знайшла активне втілення в життя і в Запорізькому окрузі. Провідники антирелігійної кампанії навмисно віддавали в спільне користування різним церковним течіям (обновленцям і тихонівцям, обновленцям і автокефалістам) храми, викликаючи конфліктні ситуації. Такі конфлікти виникли в Миколаївській, Новопавлівській, Филипівській, Покровській церквах, розв'язання яких часто закінчувалося трагічно.

Прикладом цього може бути інцидент, що стався в Пилипівській церкві м. Запоріжжя, коли група українських автокефалістів подала заяву в Окрліквідком з проханням дозволити приїзд автокефального єпископа з метою проведення богослужіння. Така заява викликала опір у прихильників обновленської течії православ'я. Окрліквідком дозволив приїзд єпископа, мотивуючи це