До практичної роботи на місцях уповноважені приступили 5-10 жовтня. Радянські евакуаційні органи негайно взялися оповіщати населення в районах, що відійшли до Польщі. Скрізь розвішувалися оголошення, проводилися бесіди з населенням по підготовці до евакуації, складалися списки сімей та осіб за етнічною належністю, які підлягали виселенню згідно з Угодою: "Громадяни української, білоруської, російської і русинської національностей, що проживають в Хелмському, Грубешувському, Томашувському, Любачувському, Ярославському, Перемишльському, Ліськовському, Замостінському, Красноставському, Білгорайському, Владавському повітах і в інших районах Польщі, де можуть виявитися громадяни української, білоруської, російської і русинської національності, які побажають переселитися з території Польщі на Україну" [10, с. 193]. За попередніми даними Головного Уповноваженого Уряду Української РСР М. Підгорного, на території Польщі було взято на облік і могло бути евакуйовано 87700 сімей у складі 350500 осіб [15, с. 354].

Отже, "евакуація" передбачала добровільність прийняття рішення громадянами про переселення. Однак навіть на початку переселення "добровільність" була відносною. Українське населення, поставлене перед доконаним фактом, опинилося в таких нестерпних умовах (адміністративний і військовий тиск з боку польської влади за сприяння радянської, військовий конфлікт між УПА і польським військовим підпіллям АК, терор), що йому нічого іншого не залишалося, як нашвидкуруч зібрати дещо з майна, головним чином худобу та птицю, зерно та сільгоспінвентар, на чому наполягали представники евакуаційних структур, і виїхати у запропоновані до переселення області України. Покидати рідні місця, облаштовані садиби, засіяні ниви лемкам було дуже важко. Багато хто не міг повірити цьому, тішив себе думкою, що це тимчасово, Радянський Союз приєднає їх землі до України, і вони повернуться до рідних місць [18, арк. 46]. Назагал, добровільно погоджувалися на виїзд малоземельні та безземельні селяни, а також постраждалі від воєнних дій. Ті, хто не хотів залишати рідної сторони, змушені були пройти через страшні випробування і втрати. Палали вогнем цілі села. Завадка-Мурахівська, Піскуровичі та інші - це „лемківські Хатині" [19]. Лише на Холмщині було зліквідовано 150 українських населених пунктів.

У 1945 р. західна преса надрукувала лист-звернення "До всього культурного світу" брутально примушених покинути прадідні землі українців. Сподіваючись на захист провідних країн світу, вони писали: "Нас викидають з наших хат, б'ють до крові та смерті дітей, жінок, старих, заарештовують наших священиків, єпископів, грабують наше майно, стягують останню подерту сорочку, змушують виїжджати проти нашої волі..." [20]. Та надії були марними. До їх депортації мали побічне відношення всі союзники антигітлерівської коаліції. Підтримуючи ідею встановлення нової межі радянсько-польського кордону по лінії Керзона вони дали мовчазну згоду на її здійснення. Проаналізувавши першопричини, умови підготовки і реалізації репресивних та переселенсько- депортаційних акцій у західному регіоні України протягом 40-50-х років Ю. Сливка прийшов до невтішного висновку, що за тих конкретно-історичних обставин, в яких опинилася Україна з погляду її внутрішнього розвитку та місця в системі тогочасних міжнародних відносин, уникнути цього драматичного ходу подій у неї практично не було шансів. "Даремно тут шукати одного винуватця - їх більше" [21, с. 5]. Не можна також не погодитися з думкою В. Кіцака, що депортації населення були лише неминучим побічним ефектом складної геополітичної гри найбільших світових держав [4, с. 10].

Примітно, що на першому етапі переселення багато українців, наляканих діями українсько- польських військових угруповань, втративши своє господарство, повірили запевненням державних службовців у заможне життя радянських колгоспників та самі просили, щоб їм дозволили виїхати в Україну. Для поселення евакуйованим було запропоновано на вибір переважно південні області. На 20 жовтня тільки Уповноваженому Томашувського повіту Курінному подало заяви 2428 сімей, загальною кількістю 9453 особи [15, с. 321-322]. При цьому майже всі селяни хотіли виїхати на Південь, мотивуючи це тим, що в західних областях все рівно будуть організовані колгоспи. Багато з них говорив, що боїться банд і їде подалі в південні області, оскільки там гарна земля і багата місцевість. У Рівненську область подали заяви всього 13 сімей.

На 1 листопада 1944 р. в 13 повітах Польщі подали заяви про евакуацію 11594 господарства (сімей), чисельністю 45451 особа. На 1 грудня заяви подала вже 36171 сім'я (133587 осіб) [15, с. 365]. Найбільша кількість запитів від переселенців про переселення поступала на адресу Запорізької області. Далеке Запоріжжя асоціювалося ними з козацькими вольностями. У Запорізьку область направлялося - 8023 сімей (Дніпропетровська - 5703, Херсонська - 5305, Одеська - 5235, Миколаївська - 2268, інші - 84, в західні області всього 3480) [15, с. 367].

19 жовтня 1944 р. до Гуляйпільського району прибув перший ешелон з українськими родинами з Польщі [22, арк. 82]. На початку листопада в область прибули ще 56 сімей [15, с. 355]. Їх компактно розмістили в Куйбишевському районі. Протягом двох тижнів в область перевезли 452 господарства. Приймали їх майже всі райони області, зокрема, Чернігівський, Ново-Хортицький, Ново-Миколаївський, Розовський, Ново-Керменський, Ново-Василівський, Червоноармійський, Якимівський, Мелітопольський та інші. На Запоріжжя прибула найбільша кількість з переселених на той час в Україну. Так з 1