Переселення здійснювалося в надзвичайно складних умовах воєнного та зимового часу. Транспорту не вистачало. Розбиті, без опалення, не пристосовані для перевезення людей вагони подавалися під завантаження із запізненням. Люди тижнями чекали своєї черги, зазнаючи психологічного потрясіння, страждаючи від переохолодження, вибиваючись зі сну, наражаючись на збройні напади, хворіючи і вмираючи. У вагон завантажували по 2-3 сім'ї разом з майном, кіньми, коровами, вівцями, птицею тощо. Часто ешелони формувалися з вагонів, які направлялися до різних станцій призначення. Це значно ускладнювало прибуття переселенців на місця, породжувало хаос. Наприклад, 16 листопада 1944 р. перший ешелон з переселенцями прийняв Мелітопольський район. В ньому прибула 91 сім'я, з них тільки чотири мали направлення у Запорізьку область, інші в Дніпропетровську, Одеську, Миколаївську, Херсонську [23, арк. 19]. Місцеві органи влади не були вчасно попереджені про прибуття ешелону і фактично не підготувалися до прийому. Однак прибувши на станцію, тепло привітали переселенців і вмовили 71 сім'ю залишитися в області. Вагони було розвантажено тільки через три дні. Новоселів з вантажем відправили до місць поселення на підводах, що ледве рухалися по розмитій дощем дорозі.

Здебільшого „евакуйовані" з Польщі були селянами, тому в Україні вони розселялися відповідно до звичного заняття. 67 сімей із зазначеного ешелону, чисельністю 270 чоловік, поселили у колгоспах: імені Котовського (27), Тельмана (12), Ватутіна (9), Матросова (8), а також „Нове життя" (10) та на Чехоградській станції (1). Ще 4 сім'ї, які раніше працювали на заводах і фабриках, відмовилися поселятися в колгоспах та влаштувалися на роботу у місті. "Евакуйовані" привезли з собою 38 коней, 56 корів, 1 теля, 6 свиней, 56 гусей та качок, 229 курей. Крім того, простий сільгоспінвентар, підводи, соломорізки, віялки, плуги, борони.

Варто зазначити, що район мав всього 30 вільних будинків, в яких можна було проживати за умови заскління, всіх інших було розселено по будинках місцевих колгоспників у „порядку ущільнення". Відразу ж частина сімей включилася в роботу, деякі взяли кілька днів на облаштування. Малоштатний відділ переселення, створений при обласному виконавчому комітеті депутатів трудящих, був не в змозі був якісно провести організаційну роботу в короткі строки, зібрати точні відомості про кількість придатного для проживання житла. Суперечливі дані постійно уточнювалися. Запорізька область одна із перших проінформувала Управління у справах евакуації і розселення РНК УРСР і сільгоспвідділ ЦК КП(б)У, що може прийняти 3805 сімей [17, арк. 5]. Однак будинки без даху, вікон, дверей та печей були мало придатними для житла [18, арк. 62].

У 1945 р. у будинках колгоспників поселилися 3478 осіб, у будинках сільрад і колгоспів - 2459, на приватних квартирах колгоспників - 979 [24, арк. 12]. За браком житла переселенців поселяли на квартири місцевих колгоспників на невизначений час. Надзвичайна скупченість людей, змушених жити по дві сім'ї в невеликих кімнатах, викликала загальне роздратування, сварки, взаємні звинувачення, плач. Розгнівані господарі викрикували: „Якого чорта ви сюди приїхали, самим їсти нема чого", „Ми без вас обійдемося", образливо називали „поляками", виганяли з квартир, мотивуючи, що брали їх тимчасово, вимагали по 100-200 крб. оплати грошима чи продуктами [25, арк. 36; 37, арк. 54, 85 зв.]. На жаль, деякі голови колгоспів показували негативні зразки поведінки, ображали переселеців у присутності колгоспників. Постійна залежність від господарів хати і двору надзвичайно пригнічувала переселених. Їм не дозволяли будувати у винайманих кімнатах печі для приготування їжі й випічки хліба [25, арк. 37]. Не давали використовувати комори, сараї та інші господарські приміщення, в яких переселенці могли б тримати зерно та овочі, адже господарських приміщень також не вистачало.

Евакуйовані як могли підтримували один одного. Наприклад, у колгоспі ім. Енгельса 7 членів сімей Берили і Сокольських, що проживали в кімнаті площею 10 м2, змушені були ночувати по черзі на вулиці [17, арк. 33]. У таких же умовах проживали у колгоспі „Ленінський шлях" 10 чоловік, членів сімей Патинк, Ващук, Тородайко, які переобладнали кухню під житлову кімнату [25, арк. 35]. Не додавала оптимізму переселенцям байдужість місцевих партійних і господарських керівників у вирішенні їх житлових проблем. У порушення розпорядження РНК України їх розселяли по багатьом колгоспам. На базі колишніх німецьких колоній був організований лише один колгосп із переселенців (для порівняння, в Миколаївській області - 15). Часто будинки, в яких повинні були розселити переселенців, керівники районів, голови сільрад або колгоспів передавали іншим особам та організаціям. Так, секретар Михайлівського райкому партії Дудник та голова райвиконкому Олексієнко „розбазарювали" та присвоювали їх собі [26, арк. 25; 9, арк. 79]. У той же час багато хто з переселених зовсім не мав житла. Наприклад, у колгоспі "Ленінський шлях" Чернігівського району 47 сімей переселенців розмістилися під відкритим небом - „у руїнах" [25, арк. 35]. Такі випадки були непоодинокі.

Переселенці змушені були зимувати та навіть народжувати в напівзгорілих і зруйнованих будинках, у підвалах, конюшнях. У колгоспі „Ленінський шлях" 11 членів сімей Грачеч, Денисюк і