мільйонів карбованців виділених кредитів вони використали всього 47,8% від всієї суми [2, с. 104]. Не рідко у цьому було винне місцеве керівництво, яке не роз'яснювало людям можливості кредитування, не допомагало в оформленні відповідних документів малограмотним, перенаправляло відведені для них матеріали на потреби колгоспів і т.д. Так, у Верхньо-Криничанській сільраді Василівського району із 39 господарств жодне не отримало кредитів і тільки прибуття перевіряючого допомогло їх отримати та використати за призначенням.
Важким було і матеріально-побутове повсякденне життя. Частина "евакуйованих", втративши господарство через військові дії, грабунки, дорожні негаразди та потрапивши в незнайому місцевість, перебувала у надзвичайно скрутному становищі, потребувала матеріальної і фінансової допомоги. Наприклад, в одному колгоспі під час перевірки було зафіксовано, що в 16 сім'ях (68 осіб) майже немає взуття та одягу. "Та, що є, зношена настільки, що не підлягає жодній реставрації" [18, арк. 69]. Уряд виділив значну, як на той час, суму - 20 мільйонів карбованців для надання безповоротної допомоги переселеним, але на всіх її ледве вистачало. Область надала безповоротну допомогу на суму 1828300 крб. 2033 переселенським сім'ям. Довгострокові кредити на суму 488 тис. крб. отримали тільки 122 сім'ї [18, арк. 52]. Інколи гроші затримували на місцях, використовували не за призначенням.
Не краще було і з видачею товарів першої необхідності. Сіль, сірники, керосин лежали на складах, своєчасно не відпускалися громадянам. У Ново-Керменському, Ново-Василівському, Червоноармійському та Якимівському районах, незважаючи на виділені кошти, взагалі не видали переселеним товарів, інші обмежилися видачею сірників, солі і керосину [18, арк. 79]. Варто зазначити, що не всі голови колгоспів проявляли байдужість. Хоча корінні селяни також потерпали від нестатків, вони ділилися з переселеними борошном, овочами. Ті, хто не мав корів, отримали безкоштовно 700 телят. Щоправда, корова була не лише годувальницею, обов'язковою була поставка продукції тваринництва. Незважаючи на це, багатодітні сім'ї голодували. Облік багатодітних матерів проводився не своєчасно.
Розрахунки за здану картоплю та сіно-солому, за засіяні поля озимини, худобу та зерно на потреби держави і Червоної армії в обмін на акти-накладні затягувалися. За умовами Угоди їм повинні були видати все це і в тій же кількості на місцях вселення. Але, на жаль, повертати своє людям було не просто. Наприклад, голови колгоспів імені Калініна, Сталіна і Енгельса та інших вдалися до ошуканства і без того постраждалих людей. Вони зібрали у переселенців акти- накладні, отримали за них від заготівельних організацій наркомату зерно, а потім використали на потреби колгоспу чи здали під виглядом натуральних поставок державі [2, с. 109].
Низький рівень оплати праці в колгоспах не покращував життя селян. Колгоспники отримали на трудодень у середньому 200 г зерна. На зборах у колгоспі „Червоне козацтво" переселенка М. Лах зауважила: „...Працювала все літо на птахофермі, а отримала тільки 24 кг зерна. Я ні на кого не ображаюся, мені в колгоспі не погано, але боюсь, що колгосп мене на зиму залишить без хліба" [27, арк. 11]. Багато колгоспників скаржилися на те, що їм навіть не говорили, скільки вони виробили трудоднів.
Обдурювання та свавілля щодо переселених з боку наділених владою осіб було досить поширеним явищем. Так, голова колгоспу "Ленінський шлях" Заприкутенко відібрав для покрівлі власного будинку 600 штук черепиці, зібраної переселенцем Гайдою на згарищі. І хоча райвиконком розглянув скаргу і зобов'язав винуватця інциденту повернути черепицю, він не виконав постанови [25, арк. 42]. Не краще проявило себе і правління колгоспу ім. Сталіна, яке "позичило" у 8 приїжджих українських сімей 2919 крб. і 1231 кг зерна та не повернуло борг [25, арк. 42]. Не дивно, що деякі переселенці „падали в ноги" уповноваженому обкому партії Бочарову з проханням вивезти їх звідси в будь-яке інше місце.
Переселенці не закріплювалися на місцях. Безправ'я, житлова невлаштованість, загроза голоду штовхали їх на пошук шляхів виходу з ситуації. Деякі з них офіційно запитували дозвіл на виїзд, мотивуючи потребами з'єднання сім'ї, погіршенням здоров'я, невідповідністю клімату тощо. З дозволу виїхали 183 родини [29, арк. 57]. Однак набирав обертів самовільний виїзд у „невідомому" напрямку. Переважна більшість з них все ж виїжджала у західні області України. З 8574 українських родин, які прибули з Польщі у Запорізьку область, протягом 1945 р. - 1 жовтня 1946 р. вибуло самостійно 5528 сімей, з них у західні області - 5711 [29, арк. 57]. Там звільнялося житло після репатріації поляків й депортації родин членів ОУН-УПА до Сибіру. Суцільної колективізації ще не було проведено. Адміністративно-силовий тиск на селян посилювався. 26 листопада 1946 р. уряд видав постанову "Про припинення самовільних переїздів з південних областей евакуйованих українців з Польщі". Звичайно, легше було прив'язати їх до місць поселень постановою, ніж забезпечити нормальний рівень життя або дозволити самостійно його покращувати. Для налагодження організаційної роботи і встановлення постійного контролю за господарсько-побутовим влаштуванням переселенців та усуненням причин їх самовільного руху райради і райвиконкоми закріпили за кожним населеним пунктом, де проживали переселенці, відповідальних радянських і партійних працівників [29, арк. 51]. Внаслідок прийнятих заходів рух населення пішов на спад.
Насамкінець зазначимо, що труднощі, які випали на долю лемків, брутально виселених з рідних домівок у незнайомі місця в час суцільної
