Ф. Г. Турченко

РУСИФІКАЦІЯ, ДЕРУСИФІКАЦІЯ І НАЦІЄТВОРЕННЯ У ЗАПОРІЗЬКОМУ РЕГІОНІ

Русифікація була одним з головних напрямків комуністичної політики в Україні. Радянська влада послідовно продовжувала політику царських чиновників, спрямовану на перетворення України на частину російського етнічного простору, прикриваючись при цьому ідеєю розширення сфери вживання російської мови як мови міжнаціонального спілкування жителів багатонаціонального СРСР. У кожному регіоні України русифікація набувала специфічних рис. Певну специфіку вона мала і в Запорізькій області.

У науковій літературі про русифікацію Запорізького краю не писали. Це була "незручна" тема, дослідження якої не підтримувалося ні місцевою владою, ні керівництвом наукових структур. Разом з тим, необхідність вивчення цього специфічного процесу, аналізу його наслідків не викликає заперечень. У запропонованій читачу статті на підставі статистичних та інших матеріалів досліджується процес русифікації області в останні десятиліття існування СРСР, і в загальних рисах характеризується мовно-культурна та етносоціальна ситуація, що склалася в умовах незалежності України.

Запорізька область належить до тих регіонів України, де процес русифікації в роки радянської влади зайшов особливо далеко. В обласному центрі напередодні проголошення незалежності України залишилася лише одна (із загальної кількості 101) школа з українською мовою викладання. У великих містах області - Мелітополі, Бердянську, Енергодарі також фактично не залишилося україномовних шкіл. Одночасно завершилося переведення на російську мову викладання всіх предметів у вищих навчальних закладах.

Особливо інтенсивно розгорнулася русифікація населення області в останні десятиліття існування СРСР.

У жовтні 1978 р. ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР приймають постанову "Про заходи щодо дальшого вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках". У 1983 р. була введена 16-відсоткова надбавка до зарплати вчителям російської мови і літератури порівняно з викладачами української мови та літератури. Це було пряме повернення до ганебної практики російського самодержавства, коли вчителі в українських губерніях одержували доплату за "обрусєніє края". Наступного року була прийнята нова постанова, за якою на вивчення російської мови виділялося додатково 2 години на тиждень. На виконання нових партійно- урядових постанов у Запоріжжі розробили власні заходи. Через півтора року влада рапортувала про відкриття спецшкіл з поглибленим вивченням російської мови, створення 560 гуртків і 407 факультативів, а в Бердянському, Приморському й Приазовському районах - додаткових груп з вивчення російської мови. 514 кабінетів з цієї дисципліни було обладнано найновішою на той час лінгафонною технікою.

Промотором русифікаторської політики була місцева партійно-радянська номенклатура. У 7080-х рр. російська мова безроздільно домінувала в кабінетах можновладців області.

Як виконавців політики зросійщення досить успішно використовували викладачів російської мови і літератури. З цією метою у їх складі швидко збільшували компартійний прошарок. У 1979 р. в Шевченківському районі Запоріжжя членом КПРС став кожен четвертий вчитель російської мови - небачено високий відсоток для педагогічних колективів. Це створювало умови для прискореного кар'єрного росту. Разом із вчителями історії та суспільствознавства вчителі російської мови були основою партійного впливу в педагогічних колективах.

Батьків заохочували писати заяви з проханням про звільнення їхніх дітей від вивчення "непотрібних" української мови та літератури, і багато з них на це охоче йшли, посилаючись, зокрема, на .стан здоров'я дітей. У результаті виросло покоління, яке не лише не знало рідної мови, але й хизувалося цим.

Підступність владної політики у мовній сфері проявлялася особливо яскраво: все було влаштовано так, щоб ініціаторами звільнення була не стільки влада, скільки батьки - як росіяни, так і українці, болгари, євреї, білоруси, представники інших національностей. Такий сценарій став можливим тому, що в русифікаційну політику був "вмонтований" механізм самопідштовхування. "Саморусифікація" стимулювалася тими суспільними деформаціями, які свого часу викликала примусова русифікація.

Що це означає? Освіта, зокрема вища і середня спеціальна, стала в другій половині ХХ століття найважливішою передумовою успішного просування по службовій драбині, в широкому розумінні - потужним фактором соціальної мобільності. В тодішніх умовах у регіоні знання української мови не давало дітям ніяких додаткових шансів у житті. З урахуванням

перевантаженості шкільної програми і майбутніх вступних іспитів до інституту чи університету, на які орієнтувалася більшість випускників міських шкіл, було "доцільніше" використати години, що вивільнялися після відмови від вивчення української мови, для вивчення "потрібних" предметів. Адже викладалися вони російською мовою, якою, до речі, як правило, проводилися і вступні іспити. Тому батьки й писали заяви про звільнення. А партноменклатурник, як колись прокуратор Іудеї Понтій Пілат, з мовчазної згоди якого повели на Голгофу Ісуса Христа, "умивав руки".

Саме на вступних іспитах виявлялася житейська "мудрість" авторів цих заяв про відмову вивчати українську мову. Можливо, це допомогло їхнім дітям стати студентами і в майбутньому влаштуватися в житті.

Але такий шлях був доступний не для всіх. Система вищої і середньої спеціальної освіти в Україні була чітко зорієнтована на російськомовне населення. Україномовна молодь, хоча й мала навики у спілкуванні російською мовою, але недостатні для ефективної конкуренції з російськомовними. До того ж, за рівнем загальної підготовки україномовна молодь - в умовах Запорізької області, головним чином, сільська - помітно відставала від своїх міських ровесників. Адже, на відміну від міських шкіл, у сільських декілька різних предметів часто викладав один учитель, були відсутні технічні засоби навчання, не велося (або велося на дуже низькому рівні) викладання іноземних мов.