Часто після 8 класу перед сільським юнаком чи дівчиною поставала проблема - ходити до середньої школи (часто по бездоріжжю), що знаходилася за 5-10 км від рідного села, чи їхати до міста і вступати до ПТУ, що готували робітничі кадри. Велика кількість сільської молоді змушена була вибирати другий шлях. А після закінчення ПТУ, де готували за вузькопрофесійною, а не загальногуманітарною програмою, шлях до вузів практично був закритим. До того ж, сільські жителі не мали тих "виходів" на "верхи", того "блату", який мали міські жителі. А саме ці фактори часто були визначальними при вступі до престижного інституту чи університету. В цих умовах тисячі українських талантів виявилися не затребуваними суспільством. Ще у 60-ті роки ХХ ст. дисидент Іван Дзюба у книзі "Інтернаціоналізм чи русифікація", яка довго ходила у "самвидаві" і стала доступною масовому читачу лише у 1990 р., навів дані, які ніхто не міг заперечити: "По УРСР в обрахунку на і0оо українського населення припадає 8 студентів, а на 1000 російського населення 18, тобто понад удвоє більше" [1, с.156]. Статистика показує, що відсоток українців у вищих навчальних закладах області (за винятком Мелітопольського інституту механізації сільського господарства і деяких факультетів педінститутів, де була спеціальна рознарядка на вихідців із села) був значно нижчий, ніж їх доля в населенні області. Незважаючи на задекларовані партією і державою ідеї про рівність усіх в одержанні освіти, у реальному житті існувала слабо прихована дискримінація українськомовного населення.
Відстаючи на старті життєвого шляху, українці були приречені весь час "доганяти" або назавжди залишатися на нижніх щаблях соціальної драбини. Якщо хтось у цих умовах зумів "вириватися наверх", то лише завдяки додатковим зусиллям і самообмеженню в інших сферах життя. Але, як правило, це були винятки, що лише підкреслювали загальну тенденцію: україномовні діти мали гірші умови для самореалізації в освіті, а в майбутньому - нижчий соціально-культурний статус. За даними демографічного перепису 1979 р., лише 57 українців (у розрахунку на 1000 працюючих) мали вищу і незакінчену вищу освіту, в той час як цей показник серед росіян в Україні становив 115, євреїв - 322, білорусів - 77. Середню і середню спеціальну освіту мали 172 українці, 367 росіян, 450 євреїв і 310 білорусів. Щодо неповної середньої і початкової освіти, то тут українці тримали сумнівну "пальму лідерства": на тисячу працюючих - 561 українець, 463 росіянина, 207 євреїв і 536 білорусів.
Таким чином, українці були поставлені в невигідні, порівняно з росіянами, чи зросійщеними українцями, життєві умови. Тим, хто хотів уникнути цієї дискримінації, пропонувався простий і ефективний вихід: якнайшвидше відмовитися від рідної мови і культури, злитися з російськомовним середовищем.
Підсумки русифікаційних процесів в області за роки комуністичного правління підвів Всесоюзний перепис населення 1989 р.. Його результати по Запорізькій області подано у порівнянні з відповідними даними за 1959 рік (Таблиця 1) [2; 3, с. 126].
Переписи зафіксували швидке скорочення питомої ваги українців у складі населення регіону і відповідне зростання відсотку росіян. Якщо 1959 р. українці становили 68,3%, а росіяни - 25,9% населення області, то 1989 р., відповідно, 63,1% і 32,0%. Частково це збільшення було викликано міграцією росіян в область і трохи більшою народжуваністю в російських сім'ях. Але більшою мірою це був результат відмови від власної національності - частина українців під час переписів називали себе росіянами. У результаті кількість жителів області, які ідентифікували себе як росіяни, за 30 років зросла з 379,1 тис. до 664,1 тис. чол., тобто, майже на 75%. Спостерігалося також зростання чисельності і частки у складі населення області білорусів. Чисельність болгар і євреїв, навпаки, зменшувалася.
Перепис населення зафіксував ще одну тривожну тенденцію: стрімке зростання у регіоні чисельності і питомої ваги у складі населення тих українців (і представників деяких інших національностей), що стали вважати рідною мовою російську. Цю тенденцію ілюструє таблиця 2 [3, с. 140].
Таким чином, у січні 1989 р. українську мову своєю рідною вже не вважали 23% українців області. Як на рідну, вони вказали на російську мову. Упродовж 1979-1989 років кількість і частка таких серед українців збільшилася. Серед інших національностей області, дані про яких наведено у таблиці 2, російська мова (як рідна) взагалі домінувала. Що ж стосується росіян, які потрапляли в регіоні в україномовне середовище, то у 1989 р. лише 1,7% їх загальної кількості вважали своєю рідною мовою українську.
Динаміка цих процесів у різних районах області істотно відрізнялася. Матеріали, наведені в таблиці 3, свідчать, що тон русифікаторським процесам у середовищі українців задавали великі міста області - Мелітополь, Бердянськ, Енергодар і обласний центр. У м. Запоріжжі українці становили 61,3%, а російську мову рідною назвали 31,8% з них [3, с. 146]. У цих чотирьох містах проживала переважна більшість населення області - 60%. На прикладі сільських районів області звертає на себе увагу така залежність: чим більше на їх території проживало українців і менше росіян (та представників інших національностей), тим менше тут було українців, які вважали своєю рідною мовою російську. Найбільш русифікованими на рубежі 80-90-х років ХХ ст. виявилися південні райони області - Приморський, Якимівський, Приазовський, Кам'янсько-Дніпровський і Мелітопольський. У цих сільських