Дані таблиць 2 і 3 яскраво вказують на головний вектор, у якому йшла взаємодія культур і мов в області - тотальна русифікація. Багатьом, хто ознайомився з результатами переписів 1979 і 1989 років, здавалося, що цей процес набув незворотного характеру. Деякі автори вважають, що дані про українців, які вважали своєю рідною мовою російську, дуже занижені: у дійсності російськомовних українців (так званих "русофонів") у регіоні було значно більше. До того ж, навіть україномовні українці, добре знаючи російську мову і перебуваючи у російськомовному середовищі - у студентських аудиторіях, школах, на роботі, у транспорті, в магазинах тощо, змушені були спілкуватися, як правило, російською мовою. У результаті, українську мову в Запоріжжі, констатував у грудні 1988 р. на Запорізькій міській партконференції декан філологічного факультету університету проф. В. Чабаненко, "можна було почути лише вдома на кухні, у місцевому відділенні Спілки письменників України і на філологічному факультеті університету".

Коли б Україна залишилася у складі СРСР, українці Запорізької області через 10-20 років могли перетворилися на національну меншину.

Після проголошення незалежності в області склалася суперечлива соціально-політична ситуація. Ліві і проросійські сили, які домінують в політичному спектрі, гальмують дерусифікацію краю. Однак, незважаючи на всі їх зусилля, роки незалежності були відзначені розширенням можливостей для задоволення мовних запитів українців і представників національних меншин. У наведеній нижче таблиці наводиться динаміка розподілу учнів за мовою навчання після проголошення незалежності в Запорізькій області (див. таб. 4).

Частка учнів, які навчалися українською мовою, становила у 1991/1992 навчальному році 23,0%, а російською - 77,0%. Через 17 років це співвідношення змінилося, відповідно, на 68,3% і 31,7%. Прогрес помітний, але ще далеко до оптимальних показників, які повинні наближатися до співвідношення національних груп у складі населення області. Особливо мало дітей навчаються українською мовою в містах області - Енергодарі (29,2%), Бердянську (33%), Запоріжжі (43,2%), Мелітополі (44%) (дані за 2004/2005 навчальний рік). Звертає на себе увагу той факт, що переважно російськомовними залишаються гімназії та інші елітні загальноосвітні заклади, які

* 25,2% населення Приморського району становили таврійські болгари надають освітні послуги вищого ґатунку. У деяких школах "україномовність" ще не стала органічною: навчальний і виховний процес на примітивному російсько-українському суржику. Однак все це не спростовує очевидного факту: в умовах незалежності процес русифікації був зупинений. Державна мова в школах регіону перестає бути на правах упослідженої. Вона поступово опановує шкільні класи й студентські аудиторії, стає мовою науки. І, що особливо важливо, це не викликає соціальної напруги в суспільстві.

Цього, схоже, не хочуть помічати багато наших земляків, у тому числі народні депутати від Партії Регіонів В. Богуслаєв та Я. Сухий, які ще у листопаді 2003 р. у тижневику "Зеркало недели" вкотре виступили за надання російській мові статусу офіційної [4]. Автори досить об'єктивно змалювали звуження у свій час сфери використання української мови в суспільстві і, відповідно, розширення сфери вживання російської, але жодного слова не сказали про необхідність вивчення державної мови тими посадовими особами і керівниками господарських і фінансово-економічних структур, які за 20 років дії "Закону про мови" цього не спромоглися зробити. Це б нормалізувало ситуацію, адже україномовна частина суспільства добре знає російську мову і, таким чином, давно живе у стані реальної двомовності. Залишилося вивчити українську мову решті (не забуваючи, звичайно, рідну - російську, болгарську, єврейську, угорську та ін.) і питання про двомовність зникне саме собою. Ця думка досить поширена серед україномовних запоріжців. Ще у лютому 1989 р. у виступі на Запорізькій міській партконференції проф. В. Чабаненко зазначив: "Якби було по-доброму, то хай би вже й двомовність, але справді гармонійна, орієнтована не тільки на українців (тобто корінне населення), а й на росіян та інших прибулих у нашу республіку не українськомовних громадян. Тепер же ота "гармонійна" двомовність обов'язкова лише для нас, українців".

Часто доводиться чути, що на мовному питанні в сучасній Україні безсоромно і цинічно спекулюють несумлінні політики, перетворюючи його на засіб для збереження впливу на російськомовний електорат південних і східних областей України. Це справді так. Але це ще не вся правда. Проект збереження і захисту російської мови та культури в Україні має й суто геополітичний вимір. По суті, пише відомий український письменник Юрій Андрухович, це "проект реального збереження і дальшого функціонування імперії у її найсуттєвішому вимірі". Він розрахований на майбутнє, на очікуваний певними політиками час "Ч", коли вирішуватиметься питання, залишатися Україні незалежній, чи знову стати частиною імперії: "...Єдина російська мова і спільні культурно-ментальні коди повинні цементувати в єдину цілість якомога більше населення колишніх радянських територій. Слушної історичної миті ці відрубані кусні знову позростаються - головне зберегти ностальгію за минулим і потяг до цього зрощування, а російська мова є виразником цієї ностальгії і цього потягу" [5, с. 3].

Виступи за введення офіційної двомовності почастішали після виборів до місцевих рад 2006 р. за партійними списками, коли обласні й міські ради Півдня і Сходу опинилися під контролем Партії регіонів та їх союзників. Тоді були прийняті антиконституційні рішення про надання російській мові