статусу регіональної. Далекі від науки керівники місцевих рад раптом зацікавилися мовним питанням та історією України. Логіку їх політики можна зрозуміти. "Помаранчеві" події 2004 р. показали, що в Україні, незважаючи на засилля російськомовної "попси", російських бойовиків на телеекрані, домінування на книжковому ринку продукції північного сусіда, переважно російськомовної місцевої й центральної преси, виростає покоління громадян України, вільне від комплексу "меншовартості" по відношенню до Росії, проникнуте почуттями українського патріотизму і вірою в майбутнє України. І це не в останню чергу завдяки поверненню частини українців до їх історії, рідної мови й культури. Під впливом цих факторів категоріями українського патріотизму починають мислити, перш за все, українці. Це справляє вплив на представників національних меншин. Вони починають ставитися до України, як до своєї батьківщини. Певна переорієнтація відбувається і в середовищі етнічних росіян, які багато років проживають на її території. Феномен Майдану 2004 р. це переконливо продемонстрував. Він зібрав не лише україномовних українців. Україномовні виступи на Майдані в Запоріжжі становили не більше третини всіх виступів. Решта говорила російською мовою. Але головне виявилося не в мові виступів, а в їх змістові, який об'єднував україномовних і російськомовних українців, росіян, болгар, білорусів, євреїв і представників інших національностей, що виступили проти нахабної спроби влади відібрати у народу його право на вибір.
У цьому контексті заслуговує на увагу апелювання частини місцевих політиків і представників промислової еліти області до ідеї регіоналізму на російськомовному ґрунті як об'єднуючого фактору населення Півдня та Сходу України. Такий намір можна було б вітати. В умовах глобалізації місцеві особливості заслуговують на збереження й підтримку, якщо вони не суперечать ідеї суспільної стабільності і загальноукраїнської єдності. Але, як виявилося, регіональна ідея використовується для протиставлення Сходу України її Заходу.
Тим, хто й сьогодні продовжує мріяти про розкол України, варто нагадати, що історичні перипетії ХХ століття переконливо довели, що вона вже давно перестала бути конгломератом відмінних історико-географічних територій, кожна з яких мала власну історичну долю. Історичні долі окремих регіонів України переплелися настільки, що колишній "конгломерат" перетворився в єдине ціле, а відмінності між територіями набули рис місцевих особливостей. Той, хто сприймає мешканців Півдня і Сходу України, як росіян чи якийсь особливий субетнос (чи навіть націю), знаходиться в глибокому конфлікті з фактами. Субетноси в умовах інформаційного суспільства - це згасаючі історичні релікти, а для формування окремої нації на цій території немає умов. Більшість населення регіону вважають себе українцями. "Украина: Раскола не предвидется" - так назвав свою статтю Сергій Маркедонов. "России сегодня не стоит переоценивать раскол и дезинтеграцию Украины. Во многом такие представления мифологизированы" [6], - підсумовує автор. Цей висновок у різних редакціях формулювався багатьма українськими і російськими авторами і заслуговує на увагу в першу чергу тих в Україні, хто перебуває в полоні російської ідеї.
Відродження Української держави, повернення українському народу його історії стало потужним фактором національної консолідації етнічних українців. Незважаючи на суперечливу соціально-економічну та політичну ситуацію, в області припинилася русифікація, а з 1991 р. почався процес, який можна охарактеризувати як дерусифікацію українців. Це надзвичайно важливий процес, який є всі підстави називати історичним. Корінне населення України втратило мотивацію, що раніше штовхала його до національної переідентифікації на росіян. Порівняння результатів Всесоюзного перепису населення 1989 р. і Всеукраїнського перепису 2001 р. вперше за багато десятиліть показало збільшення частки українців у загальній масі населення Запорізької області і, відповідно, зменшення відсотку росіян і представників інших національних меншин (Див. таб. 5).
При зменшенні населення області протягом 1989-2001 років з 2081,8 тис. до 1929,2 тис. чол. (на 7,3%), загальна чисельність українців збільшилася на 4,3%, а їх частка у складі населення виросла з 63,1% до 70,8%, тобто на 7,7%. У той же час, майже на 200 тисяч зменшилося число осіб, які ідентифікували себе як росіяни. Частково це пов'язано з від'їздом частини росіян на історичну батьківщину. Дослідники на підставі конкретних даних засвідчили факт, що певна частина росіян не сприйняла нових соціально-економічних та політичних реалій в новоутворених країнах і емігрувала до Російської Федерації. Цей процес охопив і Запорізьку область. І все ж, головний приріст українського населення було забезпечено поверненням до рідної національності тих українців, які під тиском імперської політики русифікації стали називати себе росіянами.
Зазначимо, що для прибічників імперської ідеї в Запоріжжі підсумки демографічного перепису 2001 р. виявилися несподіваними і викликали паніку. Відомий в регіоні анонім Яша Сєвєрний навіть поставив під сумнів їх достовірність [Див.: 7, с. 10]. Його аргумент смішний: остаточні результати перепису були обнародувані лише перед президентськими виборами ... 2004 р.
Паніку цих людей можна зрозуміти. Зафіксовані переписами тенденції повернення українців до своєї національності на тлі відродження їх історичної пам'яті і дерусифікації, свідчать про процес історичної ваги, що розгорнувся в південно-східному регіоні України після проголошення незалежності: тут відновилося українське націєтворення, яке було перерване декілька десятиліть тому комуністичною владою. Місцеві українці перестають бути просто "жителями" того чи іншого населеного пункту ("запоріжцями", "мелітопольцями, "гуляйпільцями і т. п.) або "земляками", "тутешніми", чи, навіть - незалежно від національного походження - "русскими". Вони перетворюються в частину загальноукраїнської спільноти - і починають ідентифікувати себе як представники