нас важлива як інструмент для аналізу українських реалій. Немає жодних логічних підстав вважати, що в Україні умови для націєтворення гірші, ніж у сусідній Росії. Ні, у нас вони значно сприятливіші. Україна у всіх відношеннях значно однорідніша, ніж Росія. Відмінності між різними етнічними групами в Україні не такі значні, як у Російській Федерації; економічний устрій різних груп населення відрізняється неістотно, тут немає такого перепаду в природно-кліматичних умовах, який є у наших північних сусідів. Нарешті, Україна економічно однорідніша, ніж Російська Федерація. У чому Україна помітно поступається Росії, так це у пропаганді ідеї національної єдності (по-суті, національної ідеї). У Російській Федерації ця ідея поширюється значно інтенсивніше, ніж в Україні. Створений "Общероссийский союз общественных объединений "Российская нация", який 2008 р. заснував Орден "Российская нация". Цей орден вручає активним пропагандистам російської ідеї висока посадова особа - Голова Держдуми РФ. Однак, ця пропагандистська кампанія, якою б інтенсивною вона не була, не може замінити дію об'єктивних націєтворчих факторів, які в Україні діють сильніше.
Все це дає підстави стверджувати, що в Україні в умовах незалежності відбувається процес формування нової національної ідентичності, яка охоплює не лише титульний етнос, а й усіх громадян держави. Ця ідентичність ґрунтується не на мовній, культурній чи релігійній приналежності, як це було у попередні історичні епохи, а на прагненні створити ефективні форми співжиття в єдиній державі. Цього можна досягти лише на засадах раціонального прагматизму, який продемонстрував себе найефективнішою формою міжетнічних відносин в різних країнах світу на початку третього тисячоліття. Відомий вітчизняний спеціаліст з етнополітики О.М. Майборода з цього приводу зазначив: "Українська поліетнічна нація може постати, самоусвідомитися і самоствердитися як нація людей, які різного роду цивілізаційні та етнічні сентименти підпорядковують завданням фізичного виживання, розвитку продуктивних сил, створення конкурентоспроможної продукції..." [9, с. 74].
Це ще один аргумент у дискусії з тими політиками проросійської орієнтації, які, спекулюючи на регіональних відмінностях України, прагнуть нав'язати її жителям псевдонаукову ідею, згідно з якою по географічній вісі держави - р. Дніпро - йде глибокий цивілізаційний розлом, що надає територіям і населенню, розташованим на Лівому і Правому її берегах, різновекторного характеру розвитку. Відповідно, переконують вони, Правобережжя орієнтується на Захід (на Європу), Правобережжя - на Схід (на Росію). Ще раз повторюємо: такий розлом існує лише в буйній уяві цих добре відомих в регіоні особистостей і поки що підконтрольних їм груп суспільства. Ці політики нервують, поспішають, не зупиняються перед авантюрами, бо час працює проти них. Вони відчувають: те, що ними вважалося "лінією розлому", раптом почало рухатися, вже пересікло фарватер Дніпра і просувається на Схід, по територіях, які вважаються їх вотчинами. Це добре видно на прикладі Запоріжжя, де український патріотизм став виходити за межі невеликого україномовного середовища, в якому його тримала посткомуністична номенклатура області і пов'язані з нею фінансово-економічні та політичні структури проросійської орієнтації. У минуле відходять часи, коли україномовність і український патріотизм в регіоні бути тотожними поняттями, коли до кожного, хто пробував спілкуватися українською мовою, ставилися з підозрою або навіть вішали ярлик "націоналіста". Тепер щирими патріотами України все більше відчувають себе русифіковані українці і представники інших етносів держави, які традиційно мешкають у регіоні, у тому числі етнічні росіяни.
Ці почуття формуються на підставі природного прагнення представників різних етнічних груп регіону створити такі умови життя, які відповідають сучасним європейським стандартам. Ці стандарти їм вже відомі, бо після падіння "Берлінського муру" мільйони українців, зокрема й жителів Запорізької області, побували за кордоном і своїми очима побачили, як там живуть пересічні громадяни. Цілком природним є їхнє бажання жити по-європейськи в себе дома.
Є й несподівані прояви наростаючого процесу формування української політичної нації. Зокрема, окремі політики, які традиційно притримувалися проросійської орієнтації, пристосовуючись до змін в настроях людей, звертаються до псевдопатріотичної української риторики.
Все це різні, інколи суперечливі прояви процесу формування поліетнічної української нації. Основним критерієм належності до неї є відчуття єдності інтересів усіх громадян держави, тобто загальнонаціональних інтересів. Це відчуття формується поступово, але його риси вже починають вимальовуватися. "Набуття нових рис надалі полегшить українцям стратегічний вибір [мається на увазі Схід - Захід, Європа - Росія. - Авт.]. Він буде зроблений нацією, чия психологія не буде, як зараз, податливою різним апеляціям до східнослов'янського братерства, але натомість буде
ставити наріжним каменем прагматизм та ефективність. Тобто ті риси, які найбільш виразні у західній цивілізації" [9, с. 74], - підсумовує О.М. Майборода.
Будь-яка політична нація, як правило, формується навколо певного етнічного ядра. Без сумніву, в Україні таким ядром є українці. Вони, як титульний етнос, дали назву країні й державі. Від їх національної консолідованості багато в чому залежить інтенсивність формування політичної нації.
Демографічний перепис 2001 р. зафіксував суперечливу тенденцію: з одного боку, українці повертаються до своїх національних коренів, а з іншого - питома вага тих українців, які вважають своєю рідною мовою російську в загальному масиві жителів українського населення навіть збільшилася. (Див. таб. 6) [10, с. 294].
Проте це збільшення російськомовних українців має особливу природу: воно забезпечилося новоповерненими українцями, які переідентифікували себе в роки незалежності в українців із росіян. Вони, цілком зрозуміло, залишаються російськомовними.
Ці метаморфози