М. Однорядкін підкреслював, що для козаків торгівля не була постійним та єдиним промислом, а, отже, торгували вони час від часу і саме тому не дуже турбувалися про прибутковість такої торгівлі. Козаки не переймалися рівнем цін та собівартістю перевезень та митних зборів, і тому віддавали товари за ту ціну, яку їм пропонували. Це призводило до зниження загального рівня цін на іноземні товари, у першу чергу на ті, які привозили російські купці, і змушувало російське купецтво також віддавати свої товари за заниженими цінами аби просто повернути вкладені гроші або кредити, не кажучи вже про якийсь заробіток. Автор опису підкреслював, що козаки доволі часто розорювалися і доводили до розорення інших купців, але особливо цим не переймалися. Саме тому, подібна торгівля козаків в Туреччині підривала авторитет російського купецтва і наносила купцям суттєвих збитків [14, арк.5].
З іншого боку, автор опису наводить досить цікавий факт щодо самої турецької торгівлі: він зазначає, що деякі турецькі піддані, в основному греки та вірмени, перевдягалися козаками і пред'являли свої товари як привезені з Російської імперії, щоб сплачувати дещо менше мито і за рахунок зменшення собівартості товарів потіснити конкурентів, тобто російських купців. Цей факт свідчить про те, що козаки, на відміну від попереднього твердження Михайла Однорядкіна, насправді були достатньо звичним явищем в турецькій торгівлі і, скоріш за все, все-таки мали певний зиск зі своєї торгівлі [14, арк.5]. Щоб запобігти такій нечесній конкуренції на ринку Туреччини купець пропонував покласти на російського міністра в Туреччині або на спеціально призначену від купецтва особу обов'язок перевіряти справжність паспортів та атестатів прибулих до Туреччини російських купців і виявляти т.зв. "перевдягнених" шахраїв [14, арк.10зв.].
Особлива "шкідливість" козацької торгівлі в Туреччині полягала в тому, що козаки привозили у Константинополь товари, призначені для продажу в Новоросійській губернії та Запорозькій Січі, тобто не сплачували мито на кордоні Російської імперії в Кременчуцькій та Переволочанській митницях за товари для внутрішнього споживання в Новоросійській губернії та Запорозькій Січі, а, відповідно, не мали необхідності закладати в ціну товарів сплачене мито, на відміну від купецтва, що відправляло товари до Туреччини легально і не могло конкурувати з такими цінами. Михайло Однорядкін підкреслював в описі, що навіть збільшення кількості митниць на кордоні Російської імперії не могло принципово покращити цю ситуацію (йшлося про відкриття митниці у фортеці Святої Єлизавети), оскільки в Запорізькій Січі контролю за сплатою мита на користь Російської імперії практично нема. Таким чином, шкода наносилася не тільки державній казні, але й купцям, що сплачували мито на прикордонних митницях та в Темерниківському порті. Автор документа просив імператрицю посилити контроль за провезенням товарів через прикордонні Кременчуцьку та Переволочанську митниці, особливо у тих випадках, коли товари везуть для продажу до фортеці Святої Єлизавети або до Запорізької Січі, а насправді безмитно відправляють до Криму та Константинополя, і вимагати від торгуючих козаків обов'язково представляти свідоцтва про доставку товарів саме до Січі або фортеці Святої Єлизавети [1, арк.13зв.].
Крім того, донські та запорозькі козаки брали кредити у турецьких лихварів під достатньо високі проценти на 8-12 місяців і доволі часто їх не повертали, а це, в свою чергу, призводило до встановлення більш жорстких умов кредитування для російського купецтва в цілому [14, арк.5-6]. Вирішити цю проблему купець пропонував шляхом заснування факторних контор у Туреччині, які б знали всіх російських купців, що торгують в Туреччині, їх статки та платоспроможність, та давали б (або не давали) купцям рекомендації на отримання кредитів - це мало б зменшити кількість випадків неповернення кредитів й укріпити статус російського купецтва як благонадійного у фінансових питаннях [14, арк.11зв.-12].
Окрему увагу автор опису приділив розвитку карантинної інфраструктури, від якої багато в чому залежали обсяги товарообігу та прибутковість власне зовнішньої торгівлі. Сутність описуваної проблеми полягала у тому, що російський міністр у Туреччині не видавав російським купцям паспорти на провезення до Російської імперії бавовни, шовку та вовни для російських фабрик через небезпечність таких товарів з точки зору можливості перенесення ними різних хвороб. З іншого боку, консули та міністри інших держав дозволяли вивезення таких товарів купцям своїх країн, маючи більшу впевненість у державній карантинній системі. Таким чином, з одного боку, російське купецтво втрачало можливість отримати більший прибуток, а з іншого, - доставити до Російської імперії дешевшу сировину для фабрик [14, арк.7]. Михайло Однорядкін відзначав наявність поблизу Запорізької Січі спеціальних лазаретів, де зберігалися товари, привезені з Константинополя, і наводив приклад організації карантинної справи в італійський портах, де для всіх суден, що прийшли з Туреччини з консульськими паспортами про епідеміологічний стан порту відправлення, призначався карантинний термін в 15, 30 або 40 днів, який не шкодив загальному руху торгівлі. Михайло Однорядкін пропонував організувати карантини на російському кордоні, у тому числі поблизу Запорозької Січі, за таким самим принципом, тобто як це робилося в інших країнах [14, арк.7зв.].
Таким чином, у записці курського купця Михайла Однорядкіна, складеній у 60-х рр. ХУІІІ ст., характеризується загальний стан російсько-турецької торгівлі та основні проблеми в її розвитку, причому з точки зору безпосереднього учасника цієї торгівлі, особисто зацікавленого у налагодженні