стало створення Державної комісії, до складу якої увійшли представники партійного і державного апарату, наукові і громадські діячі. Комісія доручила Запорізькому облвиконкому провести еколого-економічну експертизу можливого будівництва мостового переходу через острів Хортицю. Активісти Комітету, яких у пресі вже називали "неформалами", вимагали від влади якомога об'єктивніше сформулювати можливі негативні наслідки, що загрожували заповіднику [19, с.3].
Результатом роботи Державної комісії став висновок, що відхиляв варіант будівництва мостового переходу через острів Хортицю, як економічно невигідний і екологічно шкідливий. Був рекомендований до проектування варіант нового мосту, нижче острова Хортиці. Це рішення було підтримано Академією наук УРСР, Міністерством культури УРСР, Комітетом з охорони природи УРСР, Українським товариством охорони природи. Віце-президент Академії наук УРСР академік
К.М. Ситник висловився з цього приводу: "Для мене заповідник - поняття святе. Заповідник - слово святе, непорушне. Заповідник Хортицю, як і будь-яку територію, що оголошено заповідною, треба берегти з цілковитою відповідністю значенню слова "заповідник". Ані мостів, ані доріг, ані будинків навіть поблизу заповідника будувати не можна. Це аксіома, це абсолютна істина! Тільки останній невіглас може сумніватися щодо апріорності цих примітивних істин. Тільки низький рівень культури, безпосередньо екологічної, дозволяє людям дискутувати щодо цих явних, однозначно вирішуваних питань. Тут нема предмету для дискусії" [19, с.4].
У 1990 р. радянський фонд культури під керівництвом академіка Д. Лихачова надіслав лист Раді Міністрів УРСР, у якому зазначалося, що використання заповідних земель Хортиці під будівництво мостового переходу суперечить Закону СРСР про охорону пам'яток історії і культури та Закону про охорону навколишнього середовища [19, с.4].
Фактично, це була перша перемога неформального екологічного руху в Запорізькій області над партійно-бюрократичною владою.
Відносини екологічного неурядового руху з владними структурами Запорізької області можна охарактеризувати як складні та суперечливі. Звичайно, влада без особливого ентузіазму ставилась до факту існування структур, непідконтрольних відомчим установам. З боку керівництва Запорізької області постійно лунали звинувачення у бік неформальних об'єднань за "обмеженість", "критиканство", відхід від комуністичного бачення впливу соціалістичної економіки на природу, мовляв, "дим із соціалістичної труби не забруднює небо" [20, с.105].
У доповідній записці керівника відділу пропаганди і агітації Запорізького обкому партії Є.Г. Карташова ця ситуація характеризувалася наступним чином: "Нерідко ініціативні групи, не знаходячи підтримки у радянських і партійних органах, суспільних організаціях, об'єднуються у неформальні групи. Так, наприклад, бюрократичне ставлення до ентузіастів охорони природи в м. Запоріжжі з боку обласної Ради охорони природи призвело до виникнення неформальної групи "Зеленая ветвь". У зв'язку з цим необхідно організувати публікацію на сторінках обласних газет, у передачах радіо і телебачення матеріалів, які б свідчили про виконання в області норм законодавства про охорону природи і недопущення їх порушення" [21, ф.102, оп.38, спр.122, арк.17].
Крім цього, в записці відзначалась політизація діяльності неформальних екологічних об'єднань: "Акцентуючи увагу суспільства на вирішенні питань екологічного характеру, окремі учасники цих об'єднань опускаються до демагогії, критиканства і очорнення політики Радянської держави і партії" [21, ф.102, оп.38, спр.122, арк.17].
Звичайно, бюрократична влада намагалась встановити відомчий контроль над неформальними екологічними організаціями в області, наприклад, залучаючи активістів цих організацій до природоохоронної діяльності державних органів. Наприклад, на початку 1988 р. з членів неформальної групи "За екологічну перебудову" було сформовано бригаду громадського контролю при міській санітарно-епідеміологічній станції. 7 червня 1988 р. постановою обкому була створена робоча група з охорони навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів краю. До робочої групи увійшли також і активісти неформальних екологічних організацій [21, ф.102, оп.38, спр.299, арк.4].
Хоча неформальний екологічний рух погоджувався на співпрацю з владними структурами, дуже часто їх співпраця залишалась суто декларативною. Партійно-політична влада здебільшого намагалась вирішувати давно назрілі екологічні проблеми шляхом прийняття нових постанов, резолюцій, наказів, шляхом створення нових бюрократичних органів, що, звичайно, не могло дати ефективних результатів.
Для того, щоб привернути увагу громадськості до екологічних проблем, природоохоронним організаціям доводилося вдавались й до нетрадиційних, радикальних заходів.
Так, широкого розголосу в Запоріжжі і за його межами набула екологічна акція за участі представників іногородніх - російських і українських (Саратов, Нижній Новгород, Київ, Москва, Брянськ) і місцевих (Запоріжжя) екологічних рухів, а також анархо-синдикалістів, що відбулася в промисловій зоні Запоріжжя у липні-серпні 1991 р. [7, с.215] і дістала назву "Пікет на трубах".
19 липня, напередодні Дня металурга, на вул. Діагональній поблизу заводу "Коксохім" активісти акції встановили близько 20 наметів і заявили про свій намір добиватись зменшення рівня шкідливих викидів в атмосферу міста. За словами учасників пікету, вони зібрались з різних міст Радянського Союзу, об'єднані спільною метою - допомогти жителям Запорізького краю "дихати вільніше" [22].
Учасник акції Сергій, що приїхав з міста Шевченко (Казахстан) заявив в інтерв'ю "Робочій газеті": "Ми вимагаємо, щоб на кожному підприємстві були встановлені фільтри очистки повітря і води. Також місцева влада повинна вчасно інформувати громадськість про екологічний стан в місті і про зв'язок екології з рівнем захворюваності. Хай що завгодно роблять спеціалісти, але заводи не повинні отруювати людей!" [22].
Вичерпавши парламентські методи боротьби (звернення до міськради, до керівників підприємств, у пресу) і спостерігаючи пасивність громадян, що втратили надію на поліпшення становища, табір протесту перейшов до більш активних дій.
19 липня о 5 годині ранку 8 представників табору: О. Жарков (Саратов), С. Фомічев (Н. Новгород),