Невдоволення необхідністю приносити присягу цареві теж породили недовіру до гетьмана та його політичного курсу серед старшини, особливо серед духовенства, міщан та інших некозацьких верств населення. Загальновідомо, що із числа чисто військової козацької старшини відкритий протест проти присяги, а отже, й гетьманові, виявили знамениті полковник І. Богун та кошовий І. Сірко. Частина козаків брацлавського й уманського полків теж висловилася проти московської протекції, а козаки Кропивнянського і Полтавського полків царських урядників "киями побили". Відомо, що не присягали й запорожці [12, с.148]. У даному випадку безпосередньою причиною розколу українського суспільства та погіршення авторитету гетьманської влади було безкомпромісне намагання царського уряду швидко привести до присяги як гетьмансько- старшинські кола, так і рядове населення Гетьманщини.

"Політикою безпідставних претензій" щодо владних повноважень гетьмана, - так можна назвати подальшу політику Москви, що проводилася до самого дня смерті Б. Хмельницького. Уряд Олексія Михайловича звинувачував гетьмана та козацьку верхівку в порушенні присяги нелояльності щодо суверена, лякав карою божою за неправду і відступництво від даного цареві слова; Москва не приховувала свого незадоволення тим, що всіма королівськими, монастирськими і панськими містами, містечками та маєтками володіли гетьман і Військо Запорозьке, а всі доходи з них ішли гетьману, а не царю; докоряли гетьманському уряду і за те, що Б. Хмельницький спілкується з іноземними послами, зокрема шведськими та угорськими, без царського на те указу; що гетьман не забезпечує російського війська в Києві квартирами; московський посол Старков докоряв гетьманові за те, що він листи скріплював своєю печаткою, а не печаткою, надісланою йому царем і т.д. і т.п. [2, с.4]. Варто виділити окремо претензії московської сторони до української політики на території Білорусії, яку козацька старшина вважала неподільним політичним та етнічним утворенням (народом руським) із єдиною ідеологією та єдиним господарством на чолі із Б. Хмельницьким. Москва вимагала у гетьмана негайного припинення прийняття у підданство населення білоруських земель, виведення звідти козацьких залог тощо [25, с.569].

Джерела повідомляють про гостру розмову між Бутурліним та Б. Хмельницьким, яка мала характер суперечки. Російський посол дорікав гетьманові за самостійні дії, закидав йому "пиху", протиставляв йому, "простому чоловікові", "божого помазаника" - царя. Хмельницький також "відповідав сердито" і закидав цареві "немилосердя" [25, с.569].

Потужний удар по авторитету гетьманської та старшинської влади був завданий росіянами у ході віленських переговорів восени 1656 р. Царські представники не допустили до них гетьманське посольство Р. Гапоненка, "власне як псів до церкви Божої" [25, с.556]. Демонстративно ігноруючи його присутність, вони, на відміну від поляків, відмовлялися від спілкування з ним й, підкреслюючи їхню зайвість, навіть не сповістили про зміст укладеного перемир'я. Слушною, з цього приводу, є думка М. Грушевського, що військо й особливо старшина були незвичайно подражені тим, що Москва трактувала про них без них. Сей факт став постійним аргументом проти московської політики, проти лояльності до Москви, проти орієнтування на Москву. На сей доказ московського автократизму і грубого непошановання прав війська - що цар розпоряджається козаками й українцями взагалі, наче своєю худобою - "немов якимись безсловесними", не переставали нагадувати козакам усі, хто підбивав їх проти Москви, і він твердо ліг в політичній свідомості України, як вічна осторога проти московської невірності, московської зради проти козацтва і України" [26, с.1252].

Віленський мир Росії із Польщею став не тільки своєрідним політичним тестом для українсько- російських відносин, а й для козацької старшини - найближчих соратників гетьмана. Незважаючи на різку реакцію Б. Хмельницького на перемир'я, частина старшини приховано не погоджувалася із його думкою про те що, "треба отступить от руки царского величества" [25, с.556]. На той час серед найближчого оточення гетьмана виокремилася і дуже зміцнилася група старшин, яка ні за яких обставин уже не збиралася змінювати проросійську орієнтацію. Так, почувши про рішення гетьмана, батько писаря І. Виговського О. Виговський із властивою для подібних доносів гіперболізацією писав російському послові Ф. Бутурліну: "А гетьман Богдан Хмельницький, як шалений, що втратив розум, закричав: уже, діти, про те не печальтеся, я знаю як учинити: треба відступити від руки царської величності, де Вишній Владика звелить бути - не тільки під християнським государем, хоч під бусурманом!" [27, с.325]. Виправдовуючи перед послом свого сина, який був присутнім на старшинській раді, О. Виговський доводить, що тільки писар своїми проханнями зумів Хмельницького втихомирити [27, с.325]. Згодом й інші старшини повідомляли царський уряд про хід переговорів між гетьманом та Семигородським князем Ракоцієм: "А домовленість, государю, у гетьмана у Богдана Хмельницького з Ракоцієм угорським є така: міста по Віслу і в яких жили руські люди благочестиві і церкви були, і тим бути містам твоєї царської величності Війська Запорізького" [25, с.557].

Проте вірних соратників Б. Хмельницький мав набагато більше. Тільки, схоже, що їхня безмежна відданість продовжувала ґрунтуватися на страхові перед деспотичним характером керівника держави. Наприклад А. Жданович, вислухавши докори московського посла Івана Желябужського (літо 1657 р.), чому, мовляв, старшина не повідомляла до Москви про плани гетьмана щодо зведення на польський престол Д'єрдя II Ракоці, відказав, що всі "супроти гетьмана говорити не сміли; а хто б де і промовив і той би живим не