був". Таку ж думку російські дипломати почули влітку того ж самого року під час переговорів з українським посольством від його членів - переяславського полковника П. Тетері та інших осіб, коли заговорили про неправомірні дії гетьмана. Українські посли заявили, що нехай росіяни самі скажуть про це Б. Хмельницькому, а "їм всього цього гетьманові вимовити не можна". Водночас московських дипломатів запевнили, що гетьман "володів усім один, що накаже, то всім військом і роблять" [8, с.95]. П. Тетеря скаржився, що гетьман безконтрольно веде фінансові справи, і вимагав, щоб російські бояри спонукали його "зібрати полковників, осавулів, всю старшину і зробити раду" [27, с.236].
Хвороба, яка остаточно підкосила Б. Хмельницького навесні 1657 року, сприяла посиленню сепаратистських настроїв серед козацької старшини, на чолі яких став генеральний писар І. Виговський. Ще при житті гетьман довідався, що незважаючи на те, що гетьманська булава вже знаходилася у його малолітнього сина Юрія, усі важелі влади в Україні почав перебирати на себе І. Виговський. Під страхом смертної кари І. Виговському довелося лукавити й переконувати гетьмана у неправдивості подібних чуток [28, с.189]. Також, не без сприяння царських агентів, відчувши послаблення гетьманської влади, своє незадоволення виявила Запорозька Січ. Звідти лунають погрози ".йти на гетьмана и на писаря, и на полковников, и на иных начальних." [29, с.21].
У роки гетьманування І. Виговського військова старшина Запорозької Січі, увірувавши у запевнення царського уряду про визнання Коша правочинним суб'єктом українсько-московських відносин, висловлювалася на користь того, щоб ".царского величества воеводы у них в городах были" та щоб "без воли великого государя самим нам гетманов не пременят." а "обрав гетмана, вскоре слать послов до его царского величества бити челом о подтвержденье на гетманство." [28, с.188-189].
Після смерті Хмельницького Москва почала робити все, аби в Україні не прийшов до влади подібний харизматичний лідер. Ще в середині лютого 1657 р., одержавши інформацію про хворобу гетьмана, уряд Олексія Михайловича доручив стольнику В. Кікину, будучи в Україні, "... провідувати, кого Військом Запорозьким хочуть вибирати на його, Богданове, місце гетьманом: чи писаря Івана Виговського, чи іншого кого, чи про гетьмана хочуть послати бити чолом до великого государя, кого їм государ пожалує, повелить вчинити гетьманом" [30, с.27].
Доки булава знаходилась у руках Богдана, - зауважує дослідник В. Степанков, - російська еліта, наштовхуючись на його потужну протидію й враховуючи міцність гетьманської влади, діяла вкрай обережно, уникаючи відвертого протиборства. Однак, після його смерті у серпні 1657 р., ситуація почала змінюватися докорінним чином. Скориставшись тимчасовим послабленням верховної влади й загостренням соціально-політичних суперечностей у козацькій Україні, вона почала наполегливо добиватися впровадження воєвод до Чернігова, Переяслава, Ніжина, Корсуня й інших міст та надання їм права втручатись у судові справи, права контролювати збір податків і видатки з гетьманської скарбниці тощо [20, с.26].
Історик А. Яковлів, досліджуючи українсько-московські договори періоду Гетьманщини доводить, що після смерті Б. Хмельницького Москва почала по-новому тлумачити умови виборів гетьмана в Україні. З дослівного тексту договору 1654 р. виходить, зазначає вчений, що повідомляти царя треба було тільки після обрання гетьмана, а не перед обранням. Проте, у середині 1657 р. Москва інтерпретувала цю умову так, що Військо Запорозьке повинно повідомляти царя перед тим, як обирати гетьмана [17, с.110]. Тому, коли І. Виговський повідомив Москву про своє обрання, цар цього обрання не визнавав до тих пір, поки не відбулися нові вибори у Переяславі в присутності царського посла [17, с.110].
Варто зазначити, що відверте нехтування Росією гетьманської влади й прагнення її підпорядкувати не могло не викликати масового спротиву з боку самих гетьманів та козацької старшини. Так, на Корсунській козацькій раді восени 1657 р. І. Виговський заявив російському послу "вам де надобно такой гетман, чтоб взяв за хохач и водить" [31, с.128]. Невдовзі, І. Виговський серед причин розриву з Москвою у своєму зверненні до європейських монархів називає повне ігнорування влади гетьмана на території України: "...Й військо московське із князем Григорієм Ромодановським, нібито на допомогу прислане, до самого Переяслава дійшло і Гетьману підкоритися відмовилося" [32, с.28].
Виходячи за хронологічні рамки задекларованої теми, хочемо зауважити, що й подальша політика царського уряду щодо гетьманської влади в Україні носила виключно дискредитаційний та агресивний характер. Стратегія імперського ставлення до інституту гетьманства, сформована урядом Олексія Михайловича, дала підставу іншому російському цареві Петру I цинічно заявити: "Как всем известно, что со времени первого гетмана Б. Хмельницкого, даже до Скоропадского, все гетманы являлись изменниками" [17, с.113].
Отже, на початковому етапі інкорпорації України-Гетьманщини до складу Російської держави відбувалася й трансформація поглядів козацької старшини стосовно прерогатив гетьманської влади. Утім, частина козацької еліти відмовлялася погоджуватися з українською політикою російського царизму і відчайдушно захищала інтереси українського політичного тіла.
Джерела та література
Брехуненко В. Московська експансія і Переяславська Рада 1654 року. - К., 2005.
Бульвінський А. Експансіонізм Москви щодо України 1657 р. // Пам'ять століть. - 1997. - № 6.
Горобець В.М. Українська зовнішня політика після Переяслава: стратегічні цілі та тактичні відступи другої половини 1655 р. // Український історичний журнал. - 2000. - № 1.
Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині XVII-XVIII ст.: кордони, населення, право.