відсутність на робочому місці директора Очаківської портової митниці І. Лонгіна: подальше листування виявило, що конфлікт було спричинено не відсутністю директора, який згодом, пославшись на хворобу, написав прохання про відставку, а призначенням нового директора. Митний інспектор мав свою кандидатуру, яку наполегливо пропонував до затвердження (хоча не мав на це права), одночасно численними звинуваченнями домігся звільнення з посади новопризначеного цолнера митниці В. Камбурлея. Лише після фактичного звільнення В. Камбурлей зрозумів серйозність звинувачень і зібрав документи для їхнього спростування. У справі представлені рапорти, подання, пояснення, довідки, свідоцтва, листи й ордери. Справа завершилася показово: цолнера поновили на посаді, попередили про покарання у випадку бодай однієї самовільної відлучки (оскільки звинувачення у відсутності на роботі зняти не вдалося навіть з урахуванням пом'якшувальних обставин - на момент відсутності цолнера порт був закритий і митниця не працювала), а митному інспекторові "вказали" на перевищення службових повноважень [29.-Арк.2-45].
Звільнялися митники зі служби за станом здоров'я (після подання довідки про стан здоров'я), для пошуку нової служби (за власним бажанням) або через скорочення штатів. Звільненні за станом здоров'я мали право на пенсію (для цього необхідна була довідка від лікаря). Пенсіями митників забезпечували за рахунок прибутків від роботи митниць. Сума пенсійного фонду становила 20% вартості конфіскованого товару та пені, а також з 1% від усього митного прибутку. Згодом джерела для поповнення пенсійного фонду змінювалися, оскільки накопичені суми дозволяли сплачувати пенсії з відсотків із капіталу [4.-С.479]. Після смерті відставних митників їхню пенсію отримували вдови і неповнолітні діти. Розмір пенсії визначали відповідно до жалування останніх трьох років служби: коли стаж становив 30 років - пенсія дорівнювала % жалування, а за кожний додатковий рік - ще 10% суми. Таким чином призначалася пенсія як за станом здоров'я, так і через каліцтво (у цьому разі не було потреби в дозволі митного керівництва, як цього вимагали правила виходу на пенсію за станом здоров'я) [17.-С.211].
Однією з причин звільнення митників за власним бажанням було незадовільне забезпечення умов роботи, наприклад, несвоєчасна виплата жалування. Це була доволі вагома причина, оскільки в переважної більшості митників жалування було єдиним джерелом прибутків, а зайнятість на роботі та розташування митних установ не дозволяли мати додатковий заробіток. Витрат вистачало, оскільки, наприклад, митники лікувалися на загальних засадах, власним коштом (за надані карантинним або митним лікарем послуги та ліки вираховували певну суму із жалування), лікарняних не було, а тому на час хвороби службовця тимчасово звільняли й автоматично зменшували жалування. Виявлені відомості Євпаторійської портової митниці 1797-1798 рр. на отримання жалування, листування Одеської портової митниці 1795 та 1804 рр. дозволяють стверджувати, що затримка жалування на кілька місяців не була незвичним явищем, скоріше, навпаки - типовим, і спричинялася або фактичною відсутністю грошей у губернії, або порушеннями в оформленні документації.
Перша причина була доволі розповсюдженою: наприкінці березня 1795 р. службовці Очаківської портової митниці ще не отримали жалування за вересневу третину 1794 р. [23.-Арк.2], в Євпаторійській митниці лише в травні 1798 р. почали видавати жалування останню третину минулого року, а жалування за поточний рік ще навіть не передбачалося. Видача затриманого жалування яскраво характеризує ставлення до службовців: чиновники отримували гроші раніше й у більшому обсязі (більшу частину жалування), а служителі в цій черзі були останніми, хоча їхнє жалування не дорівнювало іноді навіть десятої частини жалування чиновників [30.-Арк. 11].
Друга причина була пов'язана зі звичайною бюрократичною недбалістю: у 1804 р. в Одеській портовій митниці збільшили штат службовців, але до Херсонського казначейства про це не повідомили - у результаті 13 новопризначених службовців не отримали жалування [31.-Арк.101]. Наслідки такого ставлення до службовців можна було спостерігати вже наприкінці 90-х рр. XVIII ст. Саме тоді таврійський митний інспектор писав генерал-прокуророві П.О. Соймонову: "...від ліквідованих в Тавриді митниць хоча й залишається значна частина здатних та відомих людей, якими можна було наповнювати знову запроваджені зараз місця, як-то наглядацькі, доглядацькі та об'їждчицькі, але оскільки вони за багаторазовими вимогами й до сьогодні не задоволені за колишню службу від новоросійської казенної палати жалуванням, відмовляються від продовження такої надалі, у тому ж самому переконуючи й інших, привели казенний кредит до такої недовіри, що й відшукати надалі потрібних людей буде важко..." [17.-С.194].
Скорочення штатів було доволі рідкісним явищем для Південної України - навпаки, службовців завжди не вистачало, установи часто зверталися з проханням про призначення додаткових служителів. Але один факт скорочення штатів був виявлений у Криму: у 1788 р. у зв'язку з воєнними діями було припинено морську комунікацію й Г.О. Потьомкін наказав звільнити переважну частину кримських митників: у кожній установі залишалися 4 службовці (цолнер, канцелярист або реєстратор та двоє доглядачів), причому необов'язково з даної митниці [18.-С.71- 72]. Можливо, із цієї причини в "Місяцеслові" на 1789 р. повністю відсутні дані про митні установи Криму та посади радників із митної справи Таврійської області та Катеринославського намісництва [32.-С.329,357].
Виявлені документальні джерела до історії митної мережі Південної України дозволяють встановити механізм підготовки кадрів для митної служби та залучення до роботи на митницях купецтва, військових і вільнонайманих, простежити службову кар'єру окремих чиновників і служителів, встановити принципи нагородження та стягнення