Російської імперії. Під його безпосереднім керівництвом у 1831 р. було оперативно сформовано вісім "Малоросійських" кінних козацьких полків для участі у придушенні польського повстання. Ці полки легкої кавалерії увійшли до резервної армії, яка мала прикривати тил діючої армії, охороняти шляхи сполучення й у разі появи повстанців ліквідовувати їхні загони. Спочатку всі вісім козацьких полків були направлені до Мінська у розпорядження головнокомандувача резервної армії генерала від інфантерії графа П.О. Толстого. Згодом два з них було передислоковано на Кавказ, ще два, на прохання міністра фінансів, тримали відомчу варту, інші чотири у січні 1832 р. були розформовані.
Готовність козаків служити престолу була відзначена імператором Миколою І. Козакам після завершення служби були урочисто надані пільги: скасовувалися недоїмки, зменшився оброчний податок, земля закріплювалася довічно з правом продажу, узаконювалось право торгівлі спиртними напоями, військова служба обмежувалась 15 роками. Генерал-губернатор намагався закріпити цей успіх, створивши постійні козацькі військові формування, і навіть звернувся до уряду з проектом відродження українського козацтва, детально обґрунтовуючи його корисність для держави. Але Репніна звинуватили в надмірних симпатіях до козаків, службових зловживаннях і звільнили з посади в 1834 р. [5.-С.130-133]. Втративши впливового заступника, козаки незабаром були зрівнянні в правовому й економічному становищі з іншими категоріями "вільних сільських обивателів" [8.- С.84].
Поступове й неухильне обмеження прав породжувало серед представників українського козацтва незадоволення своїм становищем. Перспектива зрівняння в правовому і соціальному відношенні з іншими податними станами створювала в середовищі як старшини, так і рядового козацтва дух колективного протесту і корпоративної гордості за своє минуле [8.-С.84]. Саме це відчуття спільного козацького походження і станової особливості, посилені давніми бойовими традиціями, створювали неабияку небезпеку для російської влади. Щоб не стати об'єктом агресії й одночасно дати вихід хвилі войовничого козацького духу та руйнівної енергії народних низів, російська влада спрямовувала військовий потенціал козацтва в бік своїх зовнішніх ворогів, виступаючи співучасником і керманичем цього процесу.
Таким чином, використання російською владою військового потенціалу українського козацтва Лівобережної України у першій третині ХІХ ст. відбувалося через формування і службу "Малоросійських кінно-козацьких полків". їхнє створення стало можливим внаслідок збігу інтересів,
з одного боку, влади, яка збільшувала військові контингенти й у такий спосіб знімала соціальну напругу в регіоні, з другого - інтересів самих козаків, адже за військову службу козаки здобували певні привілеї, зменшення податкового тиску тощо. Створені полки брали участь у військових кампаніях 1812-1813 рр., 1831-1832 рр.
Джерела та література
Павловский И.Ф. Малороссийское казачье ополчение в 1812 г. по архивным данным. - К., 1906.
Український народ у Вітчизняній війні 1812 року: Зб. документів. - К., 1948.
Переяславський О. Українська збройна сила в Наполеонівських війнах 1812-1814 рр. // Табор. - Варшава, 1933. - Ч. 21.
Мысль императора Александра І об учреждении в Малороссии козачьих полков // Киевская старина. - К., 1890. - Т. ХХУІІІ.
Шандра В.С. Малоросійське генерал-губернаторство. 1802-1856: функції, структура, архів. - К., 2001.
Стрельский В. И. Участие украинского народа в Отечественной войне 1812 года // Наукові записки КДУ ім. Т.Г. Шевченка. - К., 1952. - Т. ХІ. - Вип. 2.
Народное ополчение в Отечественной войне 1812 года: Сборник документов / Под ред. Л.Б. Бескоровайного. - М., 1962.
Кухарук А. Запорожское наследство. Украинское казачество после ликвидации Запорожской Сечи // Родина. - 2004. - № 5.
Письмо Малороссийского военного губернатора, князя Н.Г. Репнина, графу В.П. Кочубею // Чтения Общества истории и древностей Российских. - 1864. - Кн. 2.