В.В. Абрамова

ВАРВАРСЬКІ НАЙМАНЦІ В ЕЛЛІНІСТИЧНИХ АРМІЯХ

Основними тенденціями розвитку армій елліністичних держав у III-II ст. до н.е. стали професіоналізація військової справи, зростання чисельності найманих солдатів [1.-С.270-271; 2.-С.149-150; 3.-Р.464]. Найважливішою ж особливістю найманства елліністичної епохи було збільшення кількості варварських контингентів, "розмивання" армії вихідцями з різних етносів [4.-С.149; 5.-С.157]. Якщо в армії Александра Македонського процентне співвідношення грецьких і варварських найманців становило 10:1, то уже в армії останнього македонського царя Персея у III ст. до н.е. - 4:5 [6.-P.78- 79]. Причинами цього процесу стали:

македонські завоювання другої половини IV ст. до н.е., розширення македонського впливу на сусідні варварські народи, залучення їх до сфери міжнародної політики;

рівень розвитку варварських племен. Більшість із них перебувала на стадії військової демократії, коли війна - природне джерело засобів існування;

численність варварів. Нестача земель і перенаселення штовхали їх на завоювання [7.-XXIV,4,1] і створювали великий ринок найманців для Середземноморських армій;

високий рівень розвитку військової справи варварських народів, гарні бойові якості та професійні навички варварських найманців. Саме кельти і фракійці в епоху еллінізму вважалися кращими воїнами [8.-XLII, 52, 11];

відносна дешевизна варварських найманців.

На території Балканського півострова мешкала значна кількість племінних народів. Через розвиток політичних подій міжнародного масштабу, пов'язаних з боротьбою елліністичних держав за панування в регіоні Середземномор'я, вони стали учасниками міждержавних конфліктів. Значна кількість з них складала наймані контингенти в елліністичних арміях. При вивченні варварського найманства елліністичного періоду варто враховувати дві його особливості. По-перше, часто на військову службу наймалися цілі племена. Прикладом цього у II ст. до н.е. були толостобоги, трогми і тектосаги в сірійській армії Антиоха III [9.-Syr, 32], егосаги в армії пергамського царя Аттала [10.-V,77,2; V,78], бастарни, що уклали договір із македонськими царями Філіпом V і Персеєм [8.-XL, 57, 5-7; XLIV, 26; 11.-P.237, 246]. Багато варварських контингентів зберігали племінний принцип організації. У джерелах часто згадуються племінні групи найманців: дії [12.-VII, 27, 1-2], автаріати [13.-S.95], агріани [10.-II, 65, 2; V, 53, 2; 8.-XXXIII, 18, 9], тралли [8.-XXXI, 31, 1; XXXIII, 4, 4].

По-друге, важко визначити різницю між найманцями та контингентами, що були надані у відповідності з союзним договором. Найманство - військова служба за плату в чужоземних арміях [14.-С.3]. Галати Леоннорія і Лутарія уклали договір із Нікомедом Віфінським на умовах надання їм за військову службу земель у Малій Азії та частину здобичі [15.-XIX,5; 16.-C.78-79], а не за фіксовану грошову плату. Цей договір дослідники розглядають як договір елліністичного правителя з найманцями [16.-С.78]. Проте грошова платня є неодмінною ознакою найманства. Саме вона визначала відносини між наймачем та найманими солдатами. В історії відомо багато випадків, коли найманці залишали свого наймача і переходили до того, хто пропонував більшу суму [14.-С.151-165, 171-172]. Відсутність у договорі Нікомеда грошової платні та умова не вступати у договірні відносини із противниками царя, але "бути друзями його друзям... бути у союзі з візантійцями..., а також із тіанійцями, гераклеотами, калхедонцями, кієрянами..." [15.-XIX,2], переконують нас, що договір Нікомеда з галатами варто розглядати, швидше, як договір про союз, а не про наймання. Навпаки, іллірійський правитель Гентій погодився надати допомогу Персею у війні з Римом за умови виплати йому 300 талантів [8.-XLIV,27,8-10; 10.-XXIX,3,1-3; 9.-Ill,9]. У цьому випадку іллірійців Гентія від найманців відрізняє те, що останні підпорядковувалися правителю-наймачу. Дії Гентія у ІІІ Македонській війні (172-168 рр. до н.е.) мали самостійний характер. Таким чином, ми виділяємо два критерії визначення участі варварів у елліністичних арміях у якості найманців:

фіксована грошова плата (крім неї у випадку, коли найманці служили правителю тривалий час, останній після закінчення терміну їхньої служби міг надати їм також землі для поселення - клерухи);

підконтрольність верховному командуванню.

Важливим надбанням армій епохи еллінізму стали кельтські найманці. Успіхи галльських завоювань принесли їм популярність як кращим воїнам в усіх регіонах Середземномор'я. Переважна більшість елліністичних армій мали у своєму складі галльські частини [7.-XXV,2,9-10]. У результаті кельтської навали на Балкани на початку ІІІ ст. до н.е. велика кількість кельтів залишилась на території півострова. Частина з них заснувала поселення у Фракії та Подунав'ї, частина - стала найманцями в арміях балканських держав. Вони стали активними учасниками військово-політичної боротьби за владу у Македонії. У 277 р. до н.е. Антигон Гонат розбив галатів при Лисимахії [7.-XXV, 1-2], тоді ж він найняв деяких із тих, що вижили, і з їхньою допомогою здобув перемогу над Антіпатром [17.-С.35-36; 18.-С.60]. Ці кельти виступили на його боці проти емірського царя Пірра і були знищені, у той час як його власна піхота дезертирувала до супротивника [19.-Pyrrh, 26; 6.-P.63]. В армії Пірра також знаходилися кельтські найманці, вони брали участь у його військових діях на Пелопоннесі [19.-Pyrrh,26;28;30;32]. Найманці-кельти входили до складу македонського гарнізону в Мегарах під час Хремонідової війни. Про їхнє повстання у 265 р. до н.е. проти Антигона Гоната повідомляє Юстін [7.-XXVI,2,1-6]. Галати воювали в армії ще одного македонського царя Антигона Досона у Союзницькій війні у 221 р. до н.е. [10.11,65,2]. Присутність кельтів зафіксована і в арміях Філіпа V і Персея [10.-У,3,2; 8.- ХЬІІ,52,11; ХЬП,51,7; ХЬІУ,12,6; ХЬІУ,26]. Таким чином, джерела свідчать, що македонські царі ІІІ-ІІ