На відміну від Македонії, грецькі держави Балканського півострова уникали присутності у своїх арміях варварських найманців [6.-Р.254]. Але вони використовували союзницьку допомогу іллірійців: союз Скердиледа з етолянами [10.-ІУ,16,11] і Деметрія Фарського з ахейцями [10.-ІУ,19,7-9] під час Союзницької війни у 221 р. до н.е., хоча дії іллірійців більше нагадували піратські рейди. Проте, без сумніву, найманцями були іллірійці на боці ахейців у армії Філопемена при Мантінеї у 208 р. до н.е. [10.-ХІ,11,4-6].

У цілому найманство серед іллірійців було менше розвинуте, ніж серед кельтів і фракійців. Іллірійські найманці значно поступалися їм чисельністю і, як правило, були присутні лише в арміях балканських держав. Винятком було іллірійське плем'я траллів. Найманці-тралли складали елітні військові частини і поряд із македонськими арміями згадуються також у арміях Сирії [8.-ХХХІ,31,1; ХХХІІІ,4,4; ХХХУІІ,39,10; ХХХУІІ,40,8,13; 6.-Р.72, 174-175] та Рима [8.-ХХХУІІ,39,10; ХХХУІІІ,21,2].

Варварські найманці були присутні не тільки у регулярних арміях. Вони складали гарнізони багатьох міст. Так, 800 галатів знаходилися на службі у епіротів у гарнізоні епірського міста Феніки [10.-ІІ,5,4]. Плутарх зазначав, що у 20-х роках ІІІ ст. до н.е. Пелопоннес був під владою варварів із македонських гарнізонів, а Акрокорінф був наповнений галатською та іллірійською зброєю [6.-Р.68; 19.-Ага1:, 38,4]. Македонські царі використовували гарнізони варварських найманців для зміцнення своїх позицій у містах. Такі гарнізони розміщувалися в Амфіполі - 2000 фракійців [8.-ХЬІУ,44,4-8; 29.-

16,5], Кассандрії - 800 агріан, 2000 пенестів, підкріплення галлів на 10 суднах [8.- ХЬІУ,11,7; ХЬІУ,12,6]. На думку Г.Т. Гріффіта, 2/3 македонських гарнізонів складалися з найманців [6.-Р.75].

В епоху еллінізму рекрутські набори часто здійснювались через дипломатичні канали. Правителям були необхідні найманці від дружньої сторони. Це давало деяку впевненість, що у критичний момент вони не зрадять [6.-P.251]. Прикладом цього були тривалі переговори Філіпа V із бастарнами [11.-P.237, 246, 248]. Типовим методом було спорядження вербувальників у ті райони, де був "стратегічний товар" [6.-P.255; 30.- С.25; 5.-С.158].

Відносини між наймачами і варварськими найманцями, мабуть, мало у чому відрізнялися від відносин із найманцями-греками (критянами, етолійцями та ін.), регулювалися договором. На жаль, у нашому розпорядженні немає письмових договорів із варварами-найманцями (ми вважаємо, що угода Нікомеда Віфінського з галатами - це договір про союз, а не про наймання). Проте вони, напевно, існували і були подібні до відомої угоди Евмена з найманцями середини ІІІ ст. до н.е. [17.-С.37-38; 6.-Р.172-173]. Крім грошової платні, елліністичні правителі практикували роздачу земельних ділянок, клерухів, як винагороду за військову службу по її закінченні. У битві при Рафії в армії Єгипту знаходилися фракійці і галати, "причому колоністів і нащадків їхніх було до чотирьох тисяч" [10.-V, 65, 10]. "Нащадки", мабуть, сини поселенців - факт того, що поселення варварських найманців у Єгипті існували уже тривалий час [6.-P. 119]. Практикували роздачу клерухів і македонські царі. У описі Македонії в 167 р. до н.е. Лівій говорить про безліч "галлів та іллірійців, невтомних хліборобів", що проживали у Македонії у районі Едесса-Пела-Бероя [8.-XLV, 30, 5]. Причиною їхньої появи тут могла бути військова служба [6.-P.78]. У 183 р. до н.е. Філіп V проводив політику масового переселення фракійців у Македонію [8.-XXXIX, 24, 4; 10.-XXIII, 10, 4-5]. На думку Ф.У. Уолбенка, переважна більшість з них була найманцями у македонській армії [11.- P.243-244]. Практика роздачі клерухів дозволяла вирішити два завдання: по-перше, створювала постійне джерело поповнення армії професійними найманцями, що більш важливо, можна було бути упевненими у їхній надійності у вирішальний момент. Подруге, військові поселення були опорою влади у тих районах, де існувала сильна політична опозиція.

Таким чином, розширення етнічного складу елліністичних армій за рахунок залучення великої кількості варварських найманців, серед яких помітне місце займали кельти, фракійці та іллірійці, стало важливою тенденцією розвитку армій епохи еллінізму.

Джерела та література

Болдырев А.В., Боровский Я.М. Техника военного дела и мореходства // Эллинистическая техника. - М., 1948.

Самохина Г. С. Место и роль армии в системе раннеэллинистического государства // Вестник древней истории. - 1979. - №3.

Austin M.M. Hellenistic kings, wars, and economy // Classical Quarterly. - 1986. - V.36. - №2.

Шофман А.С. К вопросу о генезисе эллинистических армий // Вестник древней истории. - 1987. - №3.

Кащеев В.И. Эллинистический мир и Рим. - М., 1993.

Griffith G.T. The mercenaries of the Hellenistic world. - Camb., 1936.

Юстин. Эпитома сочинения Помпея Трога // Вестник древней истории. - 1954. - №4.

Ливий Тит. История Рима от основания города. - М., 1991-1993. - Т. 2-3.

Аппиан. Римская история // Вестник древней истории. - 1946. - №4; 1950. - №4.

Полибий. Всеобщая история. - СПб., 1994-1995. - Т. 1-3.

Walbank F.W. Philip V of Macedon. - Camb., 1940.

Фукидид. История. - СПб., 1994. - Т. 1-2.

Papazoglu F. Srednjobalkanska plemena u predrimsko doba. - Sarajevo, 1969.

Маринович Л.П. Греческое наемничество IV в. до н.э. и кризис полиса. - М., 1975.

Мемнон. О Гераклее // Вестник древней истории. - 1951. - №1.

Моисеева Т. А. Переселение кельтов в Малую Азию и договор Никомеда Вифинского с галатами //