В.О. Левицький

ЦЕРКОВНІ МАЄТКИ ПРАВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХМІІ СТОЛІТТЯ В СИСТЕМІ ЕКОНОМІЧНИХ

ВІДНОСИН КРАЮ

Тривале збереження в структурі землеволодіння Правобережної України другої половини XVIII ст. церковних маєтків було однією з характерних рис її аграрного ладу. Врахування господарської діяльності церкви дає можливість вичерпно охарактеризувати соціально-економічний розвиток суспільства, передусім форми власності на засоби виробництва, організацію виробничого процесу та суспільного розподілу. Це цілком стосується й економічної історії Правобережної України, де церковні маєтки хоча і поступалися за своїми розмірами поміщицьким, проте відігравали важливу роль в аграрному, промисловому й торгово-лихварському розвитку регіону.

Перші праці світських і церковних авторів другої половини XIX ст. якщо і торкалися питання розвитку церковних маєтків, то обмежувалися лише кількісними параметрами, не висвітлюючи економічного змісту. Значну увагу на проблеми господарського розвитку церкви на Правобережній Україні звернули наприкінці XIX - на початку ХХ ст. члени Подільського єпархіального історико- статистичного комітету і Волинського церковно-археологічного товариства. Спорадичний матеріал із соціально-економічної історії церкви можна віднайти у ряді праць радянського періоду. Зокрема, В.А. Смолій побіжно показав деякі аспекти економічної діяльності церкви на Правобережжі у другій половині XVIII ст. [9]. В.Й. Борисенко вперше розглянув формування феодального землеволодіння як результат спільного розвитку світської та духовної феодальної власності [1].

Значним кроком у вивченні історії соціально-економічного розвитку церкви на Правобережній Україні стали праці О.П. Крижанівського [5] та А.Л. Зінченка [2]. Автори висвітлюють характер і масштаби господарської діяльності церкви у XVIII - першій половині ХІХ ст. Вони охоплюють поглядом велике латифундійне землеволодіння єпископів і монастирів, дрібніші маєтки інших церковних власників, розкривають основні риси економічного ладу цих маєтків, досліджують місце церковної економіки в соціально-економічному розвитку Правобережної України. Загалом проблема економічного становища церкви на Правобережній Україні, методи господарювання в церковних маєтках вивчені недостатньо. Тому подальші дослідження в цьому напрямку дадуть можливість рельєфно уявити роль церкви в економічному житті Правобережної України другої половини XVIII ст.

Збереження в структурі землеволодіння Речі Посполитої церковних маєтків було обумовлено консервативною рисою її соціально-економічного й політичного ладу. Основні особливості економічного розвитку Польщі у ХVШ ст. визначалися пануванням панщинного господарства, пов'язаного з домінуванням шляхти і магнатів, слабким станом міщан. Протягом усього ХVШ ст. до монастирів, костелів та інших церковних установ продовжували переходити населені маєтки, як за правом купівлі і дарування, так і за закладним правом. Конституція 1768 р. нові фундації дозволяла лише за постановою сейму. Передавання земельних угідь на користь церкви, які не мали такого затвердження, вважалися недійсними [2.-С.21].

Щодо уніатської церкви, то її земельні володіння у другій половині ХVШ ст. також збільшувалися, вона одержує від поміщиків земельні наділи або дозволи користуватися ними. Збільшувалися її землеволодіння і за рахунок вдалих лихварських операцій. Уніатський митрополит став найбільшим земельним власником серед духовних феодалів Правобережжя. Його маєтки були розкидані по Центральній Київщині, на Поліссі та в Білорусії. Лише на Волині та Київському Поліссі йому належали 1740 дворів. Згідно з класифікацією, яку запропонував П.Г. Козловський [4.-С.79-80], земельні володіння митрополита можна вважати латифундійними (понад 1000 дворів).

Слід зауважити, що в Речі Посполитій католицькі духовні ієрархи, як і світські магнати, досить часто реально володіли лише частиною своїх маєтків, решту ж гуртом чи вроздріб роздавали своїм родичам. Це відбувалося у формі оренди на пільгових умовах, довгострокової оренди (так званому "емфітевтичному праві"), з метою вербування клієнтури чи видачі на пожиттєве користування (на "граціозному праві"). Так Київський римо-католицький єпископ Гаспар Казимир Колюмна в 1785 р. віддав у 50-річну оренду шляхтичу Чеховському "в подяку за його вірні послуги" 90 моргів землі у Фастівському маєтку. За користування цією землею Чеховський платив фастівській економії 270 злотих чиншу щороку [11. -Арк .121].

Однією з найважливіших основ посилення економічних позицій церкви на Правобережжі було місцеве церковно-монастирське землеволодіння. Розміри церковних земель досягали в середньому 15 десятин орної землі та 7-8 десятин сінокосу, а в Успенській церкві в с. Солобківцях Ушицького повіту наділи орної землі - 32,6 десятин і 25,5 десятин сінокосу [3.-С.117].

Зосередження в розпорядженні Правобережної церкви великих земельних володінь і значної кількості залежних селян у другій половині ХVШ ст. дозволило їй проводити самостійну економічну діяльність. Насамперед це стосувалося митрополичих і єпископських маєтків, а також ряду монастирів, у руках яких зосереджувалась переважна частина церковної власності. Організаційні засади і форми господарської діяльності церковних установ, як правило, зумовлювалися обсягом земельних ресурсів, кількістю залежних селян, які населяли маєтності, історико-географічними й економічними особливостями розвитку районів їхньої локалізації, наявністю сировинних ресурсів, віддаленістю від основних ринків збуту.

Серед великих церковних господарств Правобережної України, орієнтація на товарне виробництво найбільше спостерігалася на Волині, що цілком узгоджувалося із загальною тенденцією розвитку економіки цього регіону й пояснювалося як порівняно високим рівнем землеробської культури, так і близькістю торгових шляхів.

Участь церковних господарств у торгово-ринкових зв'язках вимагала збільшення виробництва товарного зерна та деяких інших сільськогосподарських продуктів, на які існував ринковий попит. Тому в ХУІІІ ст. духівництво організовувало фільварки, призначені саме для реалізації цієї потреби. Фільварок являв собою поєднання села і власного церковного господарства з полями й угіддями, що до нього належали, функціонування якого підтримувалося за рахунок праці залежних селян. Невеликі фільварки часом