організовувалися посесорами на орендованій у священиків землі, що при даровій робочій силі та використанні місцевих будівельних матеріалів відповідало їхнім можливостям і обіцяло економічний зиск. Так невеликий фільварок обходився на Правобережжі в 2 тисячі злотих, бо кошти витрачалися лише на оплату праці майстрів-будівельників та на деякі дефіцитні будівельні матеріали [10.-С.142].
Значний вплив на систему церковного господарювання накладала роздробленість і віддаленість маєтностей. При нормальному розвитку господарства процес обростання новими землями йде планомірно, підбираються саме ті землі, які відповідають загальному напрямку господарювання і знаходяться на недалекій відстані від основного господарства. Тоді як у розвитку церковних маєтків дотримуватися такої планомірності було складно, оскільки землі церковним установам надавалися в різних околицях, у різних географічних умовах, часом дуже різних між собою.
Як правило, церкви і монастирі намагалися створити компактні земельно-господарські комплекси шляхом обміну віддалених маєтностей на землі, що знаходились поблизу основних господарств. Особливо широко це практикувалося на Київщині. Меншою мірою така специфіка позначалася на церковних господарствах Волині, де від початку сформувалися відносно цілісні земельні масиви. Однак і тут були відомі випадки обміну маєтків. Аналогічними міркуваннями керувався жидичинський архімандрит, обмінюючи в 1774 р. маєток Палезя на село і двір Омеляник, які межували з маєтками архімандрії Жидичином і Боголюбовим [13.-Арк.1, 1зв.].
Агротехніка в церковних господарствах була відсталою, що негативно відбивалося на врожайності основних сільськогосподарських культур, яка протягом усього ХУІІІ ст. залишалася низькою. У маєтках здебільшого застосовувалася примітивна трипільна система землеробства. Низький рівень агротехніки, придатної лише для екстенсивного ведення землеробства, обумовлювався насамперед рутинністю сільськогосподарського реманенту. У землеробських повітах Правобережної України орали важким, так званим "українським" плугом, який потребував шестиволового запрягу і спушував ґрунт неякісно, а на Поліссі взагалі використовували примітивну соху. Місцева металургійна промисловість була не в змозі постачати потрібну кількість дешевого залізного реманенту, тому землю боронували здебільшого легкою дерев'яною бороною, яка не розбивала груддя і тому потребувала після себе коткування. У церковних господарствах буквально кожен залізний зубець для борони був на обліку: у реєстрі церковного майна неодмінно вказувалася кількість не лише борін, а й залізних зубців до них. Так в описі митрополитового Синовського маєтку за 1759 р. згадуються 3 борони з 20 залізними зубцями кожна та чотири нові борони без зубців [5.- С.42-43].
У цілому розвиток сільського господарства на церковних землях мав екстенсивний характер. Господарство розвивалося не завдяки покращенню обробітку землі та запровадженню передових агротехнічних методів, а, головним чином, за рахунок розширення посівних площ, освоєнню нових земель і скорочення селянських наділів.
У другій половині ХVШ ст. в церковних господарствах на Правобережній Україні в першу чергу розвивалося землеробство. Основною сільськогосподарською культурою було озиме жито, яке зберігало ключове значення на всій території Правобережжя. Посіви жита займали майже все озиме поле і складали близько 50% площі всіх вирощуваних культур. Такий стан був пов'язаний насамперед із тим, що жито було вигідною в господарстві культурою. Його відрізняли надійна врожайність, раціональність затрат праці на його обробіток, також жито було основною сировиною для виробництва горілки.
З ярових культур аналогічне місце займав овес, який служив кормом для коней, ще з нього отримували поживні крупи. Овес відзначався стабільною, хоча і невисокою врожайністю. Як найбільш стійку і витривалу культуру овес сіяли на гірших землях.
Важливе місце в асортименті ярових культур займав ячмінь. Ця круп'яна культура була також порівняно невибагливою. Ячмінний солод йшов на виготовлення пива. На полях господарств духівництва сіяли і пшеницю, в основному ярову. Посіви цієї трудомісткої культури, які вимагали удобрених земель, були невеликими. Також обов'язковими для парового трипілля були льон і конопля. Сіялися вони на мінімальних площах (2%). З городніх культур, як це видно на прикладі Жидичинського монастиря, вирощувалася капуста, цибуля, часник, огірки, пастернак, буряк, морква, квасоля, аніс, а в останні десятиріччя ХУІІІ ст. також і картопля [12.-Ф.2071.-Оп.1.-Спр.15.-Арк.17- 18зв., 124зв.].
Щодо врожайності основних зернових культур, то вона в різних районах помітно відрізнялася. Найвищі врожаї жита спостерігалися на Поділлі та Південній Київщині. За даними В.М. Мордвінцева, у Васильківському відомстві Києво-Печерської лаври середній врожай становив сам-4,7, а в Поліських відомствах - сам-2,8. У 1769 р. в лаврські засіки поступило 3132 четверті хліба, у 1782 р. - 9737 четвертей, тобто врожайність основних зернових культур збільшилася майже у 3 рази, що обумовлювалося запитами ринку другої половини ХУІІІ ст., бо винокурне виробництво вимагало різкого збільшення посівів жита і ячменю [7.-С.72-73].
Господарський уклад другої половини ХУІІІ ст. потребував великої кількості робочої худоби, тому в церковних маєтках значна увага приділялася розвитку скотарства. Основною тягловою силою були воли, які в умовах тодішнього бездоріжжя найкраще справлялися з перевезеннями вантажів, були витривалішими за коней і потребували меншого догляду. У церковних господарствах тримали чимало корів, кіз, свиней, овець, домашньої птиці. Проте тваринництво служило в основному для задоволення власних потреб, тобто мало натуральний характер.
Великого значення набувають у господарствах церковних маєтків промисли, пов'язані з переробкою сільськогосподарської продукції. Майже обов'язковим атрибутом стають млини та броварні. Вітряки цього часу ще не були широко розповсюдженими, і, як правило, у документах згадуються водяні млини. Подекуди церковним установам належала певна кількість монастирських кругів у приватних млинах. Зрештою, критерієм ефективності млинів слугувала саме кількість