В.І. Мільчев

СЕРБСЬКІ ГРАНИЧАРИ НА ПІВДНІ УКРАЇНИ У 1709 - 1734 РОКАХ ЯК АЛЬТЕРНАТИВА ЗАПОРОЗЬКОМУ КОЗАЦТВУ

Ведучи розмову про зв'язки сербського народу з Російською державою впродовж XVIII ст., ми не повинні забувати, що реально ці стосунки були стосунками сербсько-українськими, оскільки переважна більшість сербських переселенців до російської держави осідала саме на Україні, сербське духівництво контактувало переважно з київськими монастирями... Тобто взаємини ці лежали немовби у потрійному вимірі: на рівні державному ми можемо розглядати їх як стосунки сербсько- російські, на рівні побутовому, реальному - як, головним чином, сербсько-українські. Сербсько- українські взаємини мали сталу та давню традицію. Особливою активізацією вони відзначилися протягом XVII - XVIII століть [1.-С.67-86]. Якщо ж казати про стале та масове оселення сербів у південних регіонах тогочасної України, за ініціативою та сприянням російського уряду, то ми можемо віднести його до років життя та діяльності Петра І. Відзначимо, що впродовж всього правління цього монарха російська держава опікувалася інтересами сербів як в Османській, так і в Австрійській імперіях. Одним із пріоритетних питань "сербського" напрямку в російській дипломатії була підтримка зв'язків із православним населенням Банату, Бачки, Славонії, Срему та Трансильванії та захист його інтересів перед урядом Відню [2.-Арк.1-4]. Наявність у згаданих регіонах великої кількості змілітаризованої людності - граничар - окреслила й притаманну всьому XVIII ст. тенденцію до вступу значних мас сербів-військовослужбовців на російську службу.

Зокрема, вважаючи за корисне завести легку кінноту, цар Петро наказом від 20 квітня 1707 р. доручив офіцерові на ім'я Апостол Кічич набрати 300 чоловік до гусарської команди, при 8 офіцерах із сербів і волохів. Люди ці увійшли до так званої "Волоської хоругви" [3.-С.547]. Незважаючи на свою назву - "Волоська", ця гусарська команда не була суто моноетнічним формуванням і включала до своїх лав і представників інших балканських етносів, зокрема сербів, про що свідчить хоч би ім'я та прізвище її полкового командира. Протягом 1708 р. до цієї військової команди заступила значна кількість військовослужбовців-сербів. Велися переговори про приїзд до російської держави нових груп сербів з Австрії та з Чорногорії [4.-Арк.1-3]. Створення подібних легкокінних загонів швидко стало необхідним для Росії як повітря.

Ситуація в південноукраїнському регіоні починаючи з 1709 р. була надзвичайно складною: антиросійський виступ запорожців під проводом Костя Гордієнка та їхній подальший перехід під протекцію Туреччини поставили російське командування перед неприємним, але болюче реальним фактом - відсутністю на південних кордонах України сили, за допомогою якої можна було б забезпечити збереження державних інтересів у регіоні. За планами Петра І такою силою мало стати православне, насамперед сербське, населення Балканського півострова.

Під час російсько-турецької війни 1710-1711 рр., більш відомої в історіографії під назвою Прутського походу, Петро І розіслав на Балкани емісарів із закликами піднести повстання проти турків і заступати на російську службу [5.-С.47]. Число гусар збільшилося та налічувало у 1711 р. 6 полків і 3 хоругви. Після невдалої Прутської кампанії їх було частково розпущено, а офіцерів і рядових оселено на Україні, на території слобідських козацьких полків [6.-Арк.5].

У складі російського війська залишилося лише 3 п'ятисотенні гусарські команди, які було використано у війні зі Швецією та розформовано в 1721 р. [3.-С.548-549].

Серед офіцерів цих хоругв у 1715 р. вперше згадано людину, якій судилося стати першим командиром та організатором Сербського гусарського полку - капітана Івана Албанеза: разом з іншими сербськими офіцерами його на початку 1715 р. було відряджено до Новгорода, ближче до театру бойових дій, до місць дислокації гусарських команд [7.-Арк.65].

Нейштадтський мирний договір, який вивів Росію в розряд держав загальноєвропейської значущості, з другого боку, надав Петру можливість повернутися до активнішого розв'язання проблеми виходу до південних морів, що настільки яскраво проявилося в Перському поході 1722 р. Терміново було потрібно нарощувати кількість військовосухопутних сил у південному регіоні. Ідею створення легкокінних гусарських полків було реанімовано: 7 січня 1723 р. було опубліковано іменний наказ, оголошений президентом Військової колегії князем Олександром Меншиковим - "О наборе из однодворцев, вместо ландмилиции, гусар и сформировании из них полков" [8.-С.2]. За цим наказом однодворчеське населення центральних районів Росії мало переселятися на південь - до Бахмутської провінції [9.-С.75]. Полковниками, ротмістрами й унтер-офіцерами до них призначалися ті серби, які раніше служили в гусарських хоругвах і були тямущими у військовій справі.

Організаційного оформлення полку однак не відбулося - він проіснував лише на папері, не зважаючи на те, що однодворці почали переселятись у басейн Лугані та Бахмуту.

Увагу Петра І того часу відволік інший, більш життєздатний та ефективний проект, викликаний такими обставинами.

На середину правління Карла VI Габсбурга (1711-1740 рр.) припало й загострення релігійної проблеми. Пожаревацька мирна угода (1719 р.) за рахунок територіальних надбань на Балканах призвела до збільшення кількості православних підданців імперії. Римська курія відразу ж звернула увагу австрійського й угорського католицького духівництва на необхідність привести його хоч би під формальний патронат Ватікану. Простіше кажучи, мова йшла про запровадження унії та утворення таких церковних структур, у яких би при збереженні "східного" обряду вищою інстанцією вважався папа. Склалася ситуація, подібна до тієї, яка мала місце на Україні після укладання Брестської унії (1596 р.).