Військові успіхи Петра І мали широкий резонанс і приваблювали кадри військовослужбовців, що бажали швидко просунутися по службі. Та й різноманітні привілеї та високі чини, які надавалися Петром І іноземним військовим, були дуже суттєвим стимулом.

Весь цей комплекс чинників призвів до того, що до Російської імперії чергового разу було спрямовано сербський переселенський рух, причому рух цей прямував з території Військової Границі Австрійської імперії. Серед головних ініціаторів переселення був уже відомий нам І. Албанез. Очевидно, після 1721 р., або й раніше, він виїхав з Росії та заступив до австрійської служби, оскільки в 1723 р. він з'являється на обрії в іпостасі майора австрійського війська. Відомо також, що він того часу був протеже відомого в історії Росії дипломата графа Сави Владиславича (Рагузького), який особисто опікувався долею Албанеза та фінансово сприяв виїзду його до Російської імперії [10.- Арк.83].

25 жовтня 1723 р. Колегією закордонних справ було одержано пропозицію І. Албанеза щодо набору на російську службу гусарських полків із сербських граничар. У цьому донесенні ми маємо ретельно обміркований план щодо вербування, формування й оселення на українських кордонах сербських граничар "с фамилиями, сиречь з женами и детьми". Згідно з четвертим параграфом донесення, формування полків планувалося вести в Києві під наглядом київського губернатора, спеціально призначеними офіцерами. І лише тоді, "когда полк соберетца, в тое время да будет ему определена служба, где Ея Величество повелит" [11.-С.66].

Албанез пропонував не вдовольнятися очікуванням переселенців на місцях, а "дать мне ж три пасуся по обикновению оставля имя на бело, которые имею служить для отпуску моих посыльщиков в Польшу, в Сербскую и Самоградские землю или куды путь надлежать будет" (параграф 9) [11.- С.66]. Уже 31 жовтня 1723 р., як наслідок цієї пропозиції, з'явився універсал Петра І із закликом до сербів вступати до гусарських полків на Україні, яким гарантувалося одержання різноманітних пільг і привілеїв "по их рангам и службам, как они оное получали от Его Величества цесаря римского в прошедшие войны без всякой разности" [12.-Арк. 1] (див. Додаток № 1). Завідувати комісією доручалося Албанезу. Отримавши паспорти та 1200 крб. підйомних, майор Албанез з офіцерами виїхав за кордон вербувати гусарів.

Оселення австрійських військовослужбовців із самого початку планувалося на Україні, на чому наполягав і сам І. Албанез. Як імовірне місце розташування майбутнього полку вказується територія Прилуцького та Київського козацьких полків [11.-С.67]. Обов'язок підтримувати зв'язок із Албанезом і корегувати діяльність його комісії покладався на київського генерал-губернатора, князя Івана Трубецького. Перебування Албанеза у граничарських землях відноситься до зими-весни 1724 р. Саме того часу відбувалося знайомство граничар із текстом універсалу.

Відкритої агітації, як нам бачиться, не було: переманювання військових дійсної служби не могло бути схвалено австрійським начальством. Але ж не було нестатку й у "скорочених" та апшитованих австрійським урядом військовослужбовцях. Комісія йшла успішно. У своєму листі до київського генерал-губернатора Трубецького від 5 травня 1724 р. з Банату Албанез писав, що роздав подорожні листи (паспорти) десяти штаб- та обер-офіцерам, в тому числі одному полковнику [13.- Арк.3зв.] (див. Додаток № 2). Привертає увагу факт існування добре налагодженого кур'єрського зв'язку: повідомлення з Банату до Києва йшли тиждень. Очевидно, комісія ця в очах російського керівництва була справою надзвичайно важливою.

Перші переселенці прибули до Києва 11 червня 1724 р. Серед них був сам Албанез, а з ним 2 капітана, 2 вахмістри та 14 рядових. Про це Трубецький доповідав президенту Колегії закордонних справ Петру Толстому [13.-Арк.7]. Відання справами, пов'язаними з переселенням граничар до

Російської імперії, входило до компетенції саме цієї установи. Ще за кілька тижнів до їхнього прибуття (23 травня) імператором особисто було регламентовано порядок одержання граничарами військових російських чинів і відповідної платні за службу.

Що ж до оселення родин військовослужбовців, то наказувалось "дабы их селение было ближе к великороссийским городам" [13.-Арк.4-4зв.]. Для цього підходила територія Слобідських козацьких полків. Уже у червні-липні 1724 р. було розіслано посильних до їхніх сотень для вибору місць під оселення граничар [13.-Арк.8].

Тим часом еміграція тривала. Аби не нервувати надмірно, австрійський уряд, граничари та їхні родини рухались невеликими групами, щонайбільше 20-30 осіб. Такі переселенські команди прибували до Києва мало не щодня: 13 жовтня 1724 р. прибула група з 7 рядових гусарів - колишніх мешканців м. Сегєдіна. На чолі групи зазвичай стояв один із військових, як правило, той, хто мав найбільший авторитет серед своїх товаришів. У даному разі - Тодор Сегдієв (Сегєдинець) [14.- Арк.79].

Менш ніж за півроку (червень-жовтень) 1724 р. у Києві було сконцентровано чималу кількість граничарської людності. Станом на 1 листопада 1724 р. - 135 військовослужбовців, а саме: 10 обер- офіцерів - 3 капітани, 3 поручики та 3 прапорщики; 6 унтер-офіцерів - 3 вахмістри, 2 капрали й 1 ротний писар; 119 рядових [14.-Арк.81]. Враховуючи, що за деякими (хоча й не всіма) з них, стояли жінки та