Про подальшу динаміку та характер еміграції граничар красномовно свідчать рапорти генерал- губернатора Трубецького до Колегії закордонних справ, які мали надсилатися щонайменше раз на місяць. Згідно з рапортом від 27 грудня 1724 р., особовий склад команди Албанеза збільшився за рахунок збільшення кількості рядових гусар до 177 службовців [11.-С.71].

Утворений 1724 р. Сербський гусарський полк був поліетнічним формуванням, у якому серби не становили абсолютної більшості. Багато також було волохів, греків, болгар, македонців, угорців та арнаутів. У цьому відношенні полк немовби віддзеркалював багатонаціональну специфіку Банату, Срему, Славонії та інших регіонів, звідки переселялися граничари (див. Додатки № 3-6).

Протягом 1725 р. гусарський полк входив до складу Київського гарнізону, але служби не ніс, оскільки перебував у процесі організаційного оформлення. Полковим командиром, як і раніше, був майор Албанез. Як можна побачити з офіційних документів, протягом року нові групи переселенців прибували до Києва майже щотижня і значно поповнили особовий склад полку [15.-Арк.6,10].

У грудні 1725 р. у складі полку було 4 роти. Організаційна структура роти гусар була такою. На чолі роти стояв капітан. При ньому ж мали знаходитись поручник і прапорщик, вахмістр та ротний квартермістр, а також 5 капралів. Тобто із загальної кількості 100 службовців 10 припадало на обер- та унтер-офіцерів.

Перша та друга роти були комплектні - 102 та 100 військовослужбовців. Командиром 1-ї роти був капітан Іван (Живан) Стоянов. Серед обер-офіцерів цих двох рот згадується поручик Стефан Віткович, прапорщики Боже Райнов та Нєдєлко Стоянов [16.-Арк.1зв.]. 3-я рота; яка, до речі, залишалася некомплектною рядовими - 72 гусари. її командиром був капітан Георгій Марков [16.- Арк.4]. 4-а рота перебувала на самому початку оформлення - капітан, поручник, вахмістр і 8 рядових [16.-Арк.4-4зв.]. Усього в полку - 295 військовослужбовців.

Подальша комплектація відбувалася у бік оформлення вже існуючих і започаткування нових рот. За неповний місяць кількість рядових збільшилася на 20 чоловік [16.-Арк.5,9,12зв.]. У березні 1726 р. у Сербському полку вже було 12 обер-офіцерів; 22 - унтер- та 307 рядових [17.-Арк.15-15зв.].

За два роки існування та діяльності комісії, дорученої майору Албанезу (1724-1725 рр.), "критична маса" граничар сягнула тієї межі, за якою розпочиналося хоча й невелике, але цілком боєздатне з'єднання. Очевидно, виходячи саме із цих міркувань, Сенатським наказом від 24 січня 1726 р. гусарський полк було передано з компетенції Колегії закордонних справ до відання Військової колегії [8.-С.563].

Паралельно відзначимо, що починаючи з кінця 1726 р. еміграція колишніх австрійських військових, уповільнюється. Причиною цього став підписаний 6 серпня 1726 р. російським міністром у Відні Ланчинським договір між імперіями Романових і Габсбургів. За одним з пунктів договору, держави зобов'язувались не надавати притулку та допомоги підданцям-бунтівникам, а довідавшись про будь-які ворожі плани таких осіб, доносить про них та сприяти їх знищенню [18.-С.29-30]. Переселенці-граничари не те щоб були стопроцентними зрадниками та бунтівниками (спротив їх носив скоріш пасивний характер), але, аби не виглядати невдячними в очах нових друзів, дипломатичне та військове відомство Російської імперії тимчасово припинили проросійську агітацію серед сербів і скоротили обсяги видачі виїзних документів через амбасадора у Відні та емісарів у граничарських полках Військової Границі. Таким чином, інтереси православного населення Австрійської імперії були тимчасово принесені в жертву високій політиці.

Російське військове командування, мабуть, усвідомлювало, що за таких умов доукомплектувати полк за рахунок граничар буде неможливо. Почалися роздуми та міркування. Військова колегія пропонувала розписати гусар по Слобідських козацьких полках, але офіцери-серби вблагали, аби, навпаки, гусарський полк доповнили слобожанами. Аби не ображати переселенців "по их иностранству", так і зробили - прислали до Сербського гусарського полку 200 слобідських козаків. Не всі вони були українцями. Після Прутської акції (1711 р.) на території Слобідської України оселилося чимало сербів, які заступили на російську службу. Довідавшись про набір сербської військової команди, який вівся у Києві, вони також побажали вписатись до неї [11.-С.72].

Некомплектність полку (насамперед рядового складу) вносила певний дискомфорт у життя його військовослужбовців. У першу чергу це позначилось на виплаті грошового жалування. Згідно з грамотою Катерини І від 2 лютого 1726 р., надісланої до Київської губернської канцелярії, кошти на утримання гусар Сербського полку мали бути виділені з доходів Малоросійської колегії [13.-Арк.11- 11зв.]. Кожен із прибулих незалежно від рангу отримував 5 російських карбованців підйомних грошей [19.-С.251]. Оскільки ж полк не ніс польової служби, а лише формувався, до того ж офіцерів був занадто багато, то жалування всім чинам було знижено на ранг. Тобто майор отримував майорське звання, але гроші йому сплачувались за капітанським чином; капітанам - за поручицьким і так далі.

Рядові гусари залишились єдиною категорією військовослужбовців, платню якій знижено не було. Хоча така знижка і планувалася. За штатами гусарського полку на початок 1726 р. "жолнери" (як величають рядових гусар офіційні документи того часу) мали отримувати 1 карбованець на місяць, а відтак і капрали та ротні писарі, яким жалування давалось на ранг нижче. На рік це мало скласти 12 карбованців (24 флорини). Проти 36 флоринів, які отримували рядові граничари від Габсбургів [17.-Арк.13]. Однак російське