Раціони та порціони, які в Австрії отримували натурою, у Росії сплачувались грішми. При цьому австрійські норми знову ж таки виявились вищими за російські (останні регламентувалися "Генеральною табелю" для військовосухопутних сил 1720 р.). Наприклад: сіна для коней в Австрії - 4 вози на місяць, у Росії - 2; теж саме і дров [19.-С.258]. Для кращого орієнтування у питаннях фінансового забезпечення військових гусарського полку, наведемо ціни на деякі зі складових раціонів, які були зафіксовані у другій половині 1720-х рр. в українському м. Переяславі: овес - 20 копійок за чверть; сіно - 20 копійок за віз; дрова - 10 копійок за віз. Мундири, амуніцію, зброю та коней гусари мали купувати самі [19.-С.261].

Твердження про те, що в Російській імперії створювались виключно сприятливі, мало не курортні, умови для оселених на Україні сербів, як бачимо, не відповідають дійсності.

Залишалося невирішеним питання про оселення родин, так званих "фамілій" військових. І за рішенням уряду, і за сподіваннями переселенців, то мала бути Україна. Але де, у якому місці? Російські офіцери-геодезісти нишпорили землями слобідських та українських полків, але остаточного варіанту обрано ще не було: так 23 травня 1727 р. з Державної військової колегії було надіслано наказ до начальства Білгородської губернії, яким вимагалося підшукати землі для Сербського гусарського полку. Літо пройшло у пошуках, але 22 грудня того ж року місцева влада доносила президенту колегії князю Михайлу Голіцину про відсутність необхідного фонду земель [20.-Арк.442]. Навесні 1728 р. пошуки розпочались знову - 15 квітня 1728 р. командир Української армії Іоган Бернгард фон Вейсбах ознайомив старшину Полтавського полку з тотожнім за змістом розпорядженням вищого військового відомства імперії: підготувати землі за Ворсклою та Орілью для розташування граничар. Аби відкараскатися від можливих квартирантів, керівництво козацького полку негайно рапортувало про неможливість селити сербів на тих землях, оскільки через це місцевим мешканцям будуть чинитись утиски [20.-Арк.338-338зв.]. Зрозумівши, що начальство козацьких полків просто намагається позбавитись зайвого "головного болю" у вигляді небажаних гостей, Вейсбах сам стає до справи, і вже 4 червня 1728 р. начебто визначається з остаточним місцем оселення: 1-е - у Полтавському полку, місцевість Висока Діброва на гирлі р. Берестовенка при впадінні її у Берестову; 2-е - в Ізюмському полку, при впадінні рр. Камишенки та Сиренки у Сіверський Донець [20.-Арк.443-443зв.]. Переведення всього складу полку в ці місця, проте, не відбулося - вони були необжиті, і селити там людей на зимівлю було б безглуздям. Натомість з Києва гусарську команду виводять і розміщують на вінтер-квартири у сотенному містечку Прилуцького козацького полку - Варві. Невідомо з яких саме міркувань російського командування, але там він пробув весь 1729 р. [21.-Арк.3зв.; 22.-Арк.1зв.,13]. Очевидно, запропоновані Вейсбахом місця не відповідали якимсь із вимог, тому що протягом всього 1729 р. пошуки тривали.

Остаточне рішення прийняв президент Військової колегії М. Голіцин. За його визначенням, полк для найкращого виконання службових функцій - охорони кордону - мав бути оселений неподалік від турецьких володінь, на південь від Української лінії, у Бахмутській провінції, при містечку Тор, де була й невеличка фортеця [19.-С.253]. Від того часу на довгі роки Тор мав стати місцем перебування (постійного) гусарських родин і власне польового Сербського гусарського полку (у мирний час).

Тим часом у структурі полку відбулися не стільки кількісні, скільки якісні зміни. Простежити їх дають нам змогу списки чинів на отримання жалування за вересень-грудень 1728 р., складені на початку 1729 р. Станом на 1 січня того ж року загальна кількість військовослужбовців складала 316 осіб , що було навіть нижче показників 1726 р. - 341 гусар. При цьому рядових було 279 чоловік. Решту складали обер- та унтер-офіцери. З ними все було гаразд - існуючі 4 роти були цілковито укомплектовані керівними кадрами. З рядовими ж, навпаки - замість необхідних 90, на кожну роту припадало: 59 (1-а рота), 64 (2-а), 72 (3-а) та 84 (4-а). Зрозуміло, що скорочення торкнулось саме рядового складу [23.-Арк.2зв.-7]. Очевидно, невдоволення малим, у порівнянні з цісарським, забезпеченням активізувало рееміграцію деякої частини гусар. Це підтверджується і шляхом співставлення прізвищ особового складу - чимало сербів-рядових вибуло, а на їхні місця заступили зовсім інші [23.-Арк.3зв.,5-5зв.,6-6зв.].

Тривало й переселення граничар з Австрії. У червні 1729 р. в Києві з'явилися "цесарской нации Степан Павлов, ... с товарищи" [22.-Арк.12зв.]. Хоча граничар приїздило вже не настільки багато, як у 1724-1725 рр. Більшість згадуваних переселенців без вагань приймалися на російську службу та зараховувались рядовими в 5-у та 6-у роти полку, чиє організаційне оформлення тривало протягом всього 1729 р. Складніше доводилось офіцерам. Наприклад, коли з травня того ж року у Варву до Івана Албанеза прибув граничарський капітан Ілія Міркович (Маркович) з двома гусарами - Волчею Стоєвим та Стояном Савичем, то рядових вписали відразу [22.-Арк.1]. Капітану ж було запропоновано заступити на вакансію без жалування, видача якого