Російське командування воліло якнайшвидше завершити організацію гусарського полку. Очевидно, саме з цією метою у Варву були відряджені російські офіцери як комісари-спостерігачі. До травня 1729 р. на цій посаді перебував капітан Єнцин (Янсен?) [22.-Арк.1зв.]. З червня 1729 по 1730 рр. - капітан Петро Володимерів [21.-Арк.4].

Прискорення комплектації полку мало і безперечно позитивний бік для всього його складу: починаючи з 1728 р. жалування почали видавати відповідно до чину (зняли пониження на ранг) [26.- С.253]. Був і інший, менш приємний, оберт медалі: за планами Правлячого Сенату полк готувався до включення у так званий Низовий корпус.

За Петербурзьким трактатом, укладеним 12 вересня 1723 р. російськими міністрами та уповноваженим послом перського шаха Тахмасіба - Ісмаіл-Беком, шах Ірана, за надання йому військової допомоги у боротьбі проти Туреччини поступався на користь Росії провінціями на західному та південному узбережжі Каспійського моря (Гілян, Мазандеран та Астрабад, з містами Дербент та Баку) [8.-С.110-112]. У 1729 р. до них приєдналась і Ширванська область. Російські війська, що знаходились в цих провінціях, складали Низовий (Перський) корпус, склад якого регулярно оновлювався. У 1724 р. у корпусі нараховувалось 3500 чоловік.

Сенатським наказом від 14 серпня 1730 р. гусарський полк, доповнений 200-ми слобідськими козаками, у кількості 459 службовців, передавався під керівництво генерала Лєвашова, командира корпуса [11.-С.76-77]. На початку вересня 1730 р. полк виступив у похід. Уже на шляху до першого збірного пункту російських військ з полку втекло 179 чоловік. Зиму 1730-1731 рр. полк провів на вінтер-квартирах у Царицині, продовживши рух 6 травня 1731 р. [11.-С.89].

Відомості про перебування полку у перських провінціях є вкрай неповними через брак документальної бази. Зазначимо, що умови для служби у корпусі були вкрай несприятливі - субтропічний клімат спричиняв появу різноманітних епідемій; харчування часто складалося з одного хліба; жалування військовим корпусу затримували, бувало, й на 11 місяців; медичного обслуговування, вважай, що не було - на весь корпус не припадало й 10 лікарів при майже повній відсутності медикаментів [18.-С.15]. Вищеперелічені негаразди скорочували особовий склад не гірше за сутички із загонами місцевих протурецьки настроєних феодалів, у яких, однак, нестатку не відчувалось. За півтора роки (1731-1732 рр.), полк втратив третину військових. Близько сотні сербських гусар лягло кістьми на берегах Каспію. Не повернувся з цього походу і його командир - І. Албанез. Його місце заступив І. Стоянов, отримавши, на той час, чин майора.

Перебуванням у Персії всі вже були ситі по горло. Майор Стоянов прийняв рішення просити російське командування про повернення полку на Україну. Політична ситуація на південноукраїнському кордоні сприяла реалізації цього плану - восени 1731 р. намітилась конфронтація з Туреччиною. Ще 25 серпня генерал-аншеф граф фон Вейсбах, командир Української армії, надіслав до Москви з Полтави донесення про те, що кримський хан на чолі татарських і ногайських орд готується до виступу в похід. Вейсбах наказав регулярним військам негайно виступити до кордону та писав гетьману Данилу Апостолу, аби той негайно мобілізував козаків [18.- С.280]. Відомості про таку напруженість у відносинах Росії та Туреччини стали відомими І. Стоянову, і він, користуючись моментом, зв'язується з Вейсбахом. У своєму листі він представляв, що оскільки у балканських країнах пройшла чутка про приєднання Сербського полку до Низового корпусу, то це відсахнуло потенційних військовослужбовців від виїзду до Російської імперії. Того ж часу, як відомо, людина, яка бажає зробити кар'єру в армії, завжди пробирається до кордонів тієї країни, у якій очікується війна. Тож, якби Сербський полк влітку 1732 р. перебував на Україні, то мешканці Сербії та інших країн, а також і ті, хто "были с ним в цесарской службе", тобто, все ті ж самі граничари, вступали б до його лав, і за півроку набралось би їх кількасот чоловік [27.-С.196- 197]. Вейсбах рапортував до Військової колегії про таку пропозицію Стоянова. Вищим генералітетом цей план було сприйнято схвально, та, у свою чергу, зроблено "представление" Сенату та імператриці.

Маховик державної машини набрав обертів. 27 травня 1732 р. на доповіді Військової колегії було підписано наказ про відозву гусар з Низового корпусу [11.-С.90]. Основний склад полку було відправлено на Україну в серпні 1732 р. Наказом командира корпуса Михайла Лєвашова всі місцеві органи влади зобов'язувались всіляко сприяти просуванню гусар, забезпечувати їх без зволікання харчами, фуражем і підводами [11.-С.89].

Вже восени 1732 р. його повернення очікували на Україні. Колегія закордонних справ 17 жовтня надіслала гетьманові Данилу Апостолу грамоту, якою пропонувалося гетьману "вишеупомянутим сербом по возвращении их из Низового корпуса жалованье и рации, и порции велеть выдать по прежним их окладом из Малоросийских доходам" [11.-С.89]. Контроль за поверненням гусарів було покладено на київського генерал-губернатора (на той час І.-Б. фон Вейсбах), подальша діяльність якого протягом кількох наступних років була спрямована на посилення обороноспроможності регіону. Оселення